Коли осінні вечори ставали довшими, у містах запалювали свічки — і починався новий період життя та праці. Саме з цим часом пов’язана давня українська традиція «Свіччиного весілля», про яку говорили під час культурно-просвітницького заходу в обласному краєзнавчому музеї.
Про походження традиції, її символіку та місце в житті міських цехових братств розповіла етнологиня, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця РЦНІКД Світлана Проскурова.
Свіччине весілля знаменувало початок періоду, коли майстри працювали при свічках, а громада готувалася до осіннього рівнодення та завершення аграрного року. У цехових братствах влаштовували святкові трапези — «засиджини», що тривали протягом тижня: від Семена до Різдва Пресвятої Богородиці, або Другої Пречистої.
Під час зустрічі говорили також про символіку вогню та короваю, календарні зміни у традиціях різних конфесій і народні прикмети, частина яких дійшла до наших днів. І разом зробили головний символ цієї давньої традиції – воскову свічку.
Слід сказати, що за зовнішньою святковістю Свіччиного весілля стояла важлива суспільна традиція. Цехові братства були не лише професійними об’єднаннями — вони гуртували людей, підтримували своїх членів, допомагали тим, хто опинився у скруті, формували відчуття відповідальності за спільноту. Тож звертаючись до культурної спадщини, ми не просто відтворюємо звичаї минулого. Ми знаходимо в них цінності, які продовжують об’єднувати нас сьогодні.
