Від степів Кіровоградщини до фронтів Донбасу: тематичний захід до 12-ї річниці створення 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області
17 червня в стінах нашого музею зібралися ті, для кого ця дата не лише рядок в календарі, а частина власного життя: рідні загиблих захисників, волонтери, представники громадських організацій та родичі тих, хто й досі стоїть у строю.
Захід відкрив старший науковий співробітник музею Володимир Мороз Volodymyr Moroz, який у вступному слові розкрив значення 42-го батальйону в історії війни за Незалежність України. Розповів про еволюцію підрозділу: від добровольчого батальйону територіальної оборони «Рух Опору» 2014 року – до окремого мотопіхотного Батальйон «Воля» 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені Костя Гордієнка, а згодом до 3-го мотопіхотного батальйону «Воля» 57-ї ОМПБр ім. Костя Гордієнка 16-го армійського корпусу. Згадав про звитяжний бойовий шлях підрозділу, що пройшов Іловайськ, Савур-Могилу, Краматорськ, Зайцеве, Дебальцеве, правий берег Херсонщини, Бахмут, Куп’янськ, Вовчанськ.
Голос родин полеглих на заході представляли Олена Степанок (голова ГО «Єдина родина Кропивниччини», дружина полеглого заступника командира батальйону Володимира Степанка), Анатолій Голіков (голова ГО «Єдина родина Знам’янщини», батько полеглого бійця Віктора Голого), Оксана Бойко (дружина полеглого бійця Владислава Бойка), Сніжана Кравченко (дружина полеглого бійця Валерія Кравченка) та Вікторія Микитенко (дружина полеглого бійця Олега Микитенка). Вони ділилися спогадами про перші тижні формування підрозділу, про те, як їхні діти і чоловіки йшли добровольцями, ще не маючи ні належного спорядження, ні чіткого уявлення про те, що на них чекає попереду. Про повномасштабне вторгнення і нову хвилю добровольців. Говорили про людей, яких знали вдома – і яких проводили на фронт. Кожен із полеглих залишився живим у пам’яті присутніх не як ім’я на меморіальній дошці, а як конкретна людина зі своїм характером, звичками, словами.
Про волонтерський вимір тих років говорили Вадим Нікітін (голова ГО «Патріот Кіровоградщини», волонтер з 2014 року), Олена Шпілівенко (волонтер з 2014 року). Вони згадували, як з перших місяців війни та всі наступні роки саме волонтерські мережі закривали те, чого держава ще не могла забезпечити, як доводилося діяти в умовах постійної невизначеності. Люди, які ніколи не мали справи з армією, вчилися розуміти, що потрібне на передовій, а бійці поступово усвідомлювали, що за їхніми спинами стоїть не абстрактний «тил», а конкретні земляки з конкретними іменами.
Валентина Непоменко (голова ГО «Сім’ї на захист воїнів») говорила про тих, чия доля досі залишається невідомою – військовослужбовців, які зникли безвісти і яких рідні продовжують чекати попри роки тиші й непевності. Саме за її ініціативи у Кропивницькому 25 березня цього року в сквері біля обласного краєзнавчого музею встановили інсталяцію «Калина надії», присвячену безвісти зниклим і полоненим українським захисникам.
Усіх учасників заходу об’єднало одне: дванадцять років – достатній час, щоб осмислити, який внесок зробив підрозділ і його бійці у збройну боротьбу за незалежність України. 42-й батальйон починався як добровольче формування людей, які не мусили йти, але пішли. Те, що вони зробили, і те, що продовжують робити ті, хто залишається в строю, варте пам’яті й розповіді.
