Перша музейна збірка, з якої, власне, і почалася історія музейної справи у нашому краї, була сформована при Єлисаветградському земському реальному училищі (воно знаходилося у нинішньому приміщені Інженерного коледжу Центральноукраїнського національного технічного університету) під назвою природничо-історичний кабінет. Через рік після відкриття училища, у 1871 році, його природничо-історичний кабінет нараховував 1514 номерів наочних посібників, з яких 1094 були закуплені, а інші 417 – подаровані різними приватними особами та організаціями.
Кількість експонатів у природничо-історичному кабінеті із роками зростала і вже у 1874 році вона складала 2537 одиниць. Вчитель Гаврило Блізнін зібрав гербарій місцевої флори з 305 зразків, колишній очільник Херсонщини Микола Абаза подарував гарну колекцію мушль та мінералів з 239 одиниць, філантроп Кирило Соколов-Бородкін – нумізматичну колекцію із 170 стародавніх монет разом із шкатулкою для такої виставки в кабінеті, яка давала можливість огляду монет відвідувачами. Подібна шкатулка є й у сучасній фондовій збірці музею у складі відомої колекції Олександра Ільїна.
Із приходом у 1876 році на посаду викладача історії Володимира Ястребова робота кабінету набула наукового та системного характеру. Це було пов’язано із захопленнями та науковими здобутками Володимира Миколайовича в археології, етнографії та історії. Визначне значення Володимира Ястебова в науці та музейній справі було визнане ще у рік його смерті. Загальновідомими вже стали некрологи Маркевича та Мороза, статті на пам’ять Бракер та Белен-де-Баля. Нововідкритими стали представлені некрологи Михайла Грушевського та Якова Шульгіна, які були розміщені у Записках наукового товариства імені Шевченка під редагуванням патріарха української історії Михайла Грушевського.
За інформацією у представленому довіднику «Адрес-календар та довідкова книга «Єлисаветград» на 1888 рік» у 1883 році Єлисаветградське земське реальне училище було перетворене і стало державним навчальним закладом. На час перетворення природничо-історичний кабінет, окрім наочних посібників для викладання історії і географії, включав й 240 старожитностей, 270 монет і медалей, 57 документів тощо. Серед останніх – представлена рукописна карта Єлисаветградської провінції 1772 – 1774 років.
У 1884 році Володимир Ястребов на VІ-му Археологічному з’їзді в Одесі представив «свою» археологічну колекцію земського реального училища. Бронзова ручка грецького кратера із зображенням Горгони скіфського часу з кургану біля села Мартоноші викликала фурор і була передана до найбільшого музейного закладу тогочасної імперії. У 1886 році певні підсумки археологічних досліджень Володимир Ястребов виклав у статті «Дані про археологічну колекцію при Єлисаветградському земському реальному училищі». Нині обласний краєзнавчий музей має унікальну колекцію скіфської кам’яної скульптури. Три із шести були пов’язані із земським реальним училищем, а дві з них були описані і опубліковані Володимиром Миколайовичем.
За свідченнями Наталії Бракер у 1889 році було покладено початок археологічному та етнографічному музею. Це стало можливим завдяки власній ініціативі та особистій праці викладача історії і географії В. М. Ястребова. Ревізійна комісія училища висловила свою підтримку розширенню і процвітанню музею та висловила подяку ініціатору за організацію такого музею, експонати якого, на їх думку, сприяли вивченню місцевих сторін історії рідного краю.
Із цього ж року при земському реальному училищі Володимир Ястребов разом із учнями починає формувати й колекцію писанок, яка на 1895 рік нараховувала вже 435 писанок. Із часом її більша частина потрапила на Полтавщину, а одна з них, болгарська «Велчі зебі-тя» («Вовчі зуби»), і сьогодні зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї. У 1894 році в Одесі у світ виходить його ґрунтовна праця «Матеріали з етнографії…».
Після смерті Володимира Миколайовича Ястребова у 1899 році залишилася його справа, двоє малолітніх дітей та наукова спадщина. Відповідно до представленого рішення повітової земської управи у 1898 році земством було профінансовано допомогу на виховання його синів – Василя 15 років та Павла 3 років. Долю старшого сина кандидат історичних наук Сергій Шевченко прослідковав аж до засвідчення ним у 1918 році шлюбного вінчання у церкві кавалерійського училища. Значна частина наукової спадщини Володимира Ястребова була спрямована його вдовою Оленою Карлівною Ястребовою і послідовником Павлом Захаровичем Рябковим на комплектування Етнографічного відділу петербурзького музею. За представленими вибірками із Звіту про стан Єлисаветградського земського реального училища за 1899 рік із наукової бібліотеки музею у ньому були історико-географічний та археологічний музеї. Останній з них нараховував 1687 предметів археології і етнографії. Загальна кількість експонатів становила 2454 одиниці зберігання.
З 1899 по 1917 роки музей очолювали різні вчителі земського реального училища. Найбільше – інспектор Володимир Таранович, були й Сергій Чижевський та Олександр Шерр. Станом на 1908 рік, за представленою вибіркою з книги наукової бібліотеки музею «Народна освіта в Єлисаветградському повіті Херсонської губернії в 1908 році», історико-географічний музей мав 399 предметів, а археологічний музей – 2055 предметів, які були передані різними особами. Кількісні показники на початку ХХ століття залишалися сталими: у 1905 – 1906 роках загальна кількість визначалася у 4824 предмети. До початку І світової війни обраховували виключно предмети археології і етнографії, їх кількість також залишалася незмінною і становила 1687 одиниць.
Багато публікацій перших музейників нашого краю говорять про те, що робота музею у часи І світової війни була призупинена. Він змінював свої адреси, а із представленої публікації із збірника «Український музей» за 1927 рік дізнаємося, що значна кількість експонатів була розграбована, а деякі із них були зіпсовані.
У 1918 році питання створення музейного закладу певною мірою зрушило з місця. Відділ народної освіти у приміщенні колишньої Єлисаветградської жіночої гімназії (зараз приміщення Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка) вирішив утворити музей із реквізованих та конфіскованих предметів змішаного типу і для його розміщення відвів 4 кімнати. Завідувачем музеєм було призначено Павла Рябкова.
З 1892 року Павло Захарович оселився в Єлисаветграді, деякий час працював міським та земським землеміром. У цей час долучається до громадського життя, стає членом Товариства розповсюдження грамотності і ремесел, при якому створює музей (навіть у 1916 році звертається до земської управи із запитом про передачу цьому музею залишків музею реального училища) та пише його історію, бере активну участь в організації Першої художньої виставки у 1913 році своїм портретом роботи Семена Данишевського (зараз зберігається у Музеї мистецтв), власною колекцією вишитих рушників, етюдами та акварелями. Павло Рябков захоплювався історією, етнографією, археологією, статистикою, народним господарством, педалює ідею створення музейного закладу «загального характеру». Його інтелектуальному зростанню сприяло й одруження у 1896 році на вдові Рожнятовського Надії Веніаминівні, яка мала доволі значні достатки. Надія Рябкова фінансує створення перших у місті безкоштовної народної бібліотеки-читальні (1895) та громадської бібліотеки для середнього прошарку населення (1899), попечителем якої стає Павло Захарович. Вони разом на чотири роки від’їжджають за кордон, де Павло Рябков слухає лекції у паризькій Вищій школі соціальних наук. Бере участь у антропологічно-етнографічній експедиції Хведора Вовка по Західній Україні. Врешті-решт Надія Веніаминівна заповіла своє майно Товариству для улаштування музею з історико-етнографічним відділом, на перешкоді чого став початок світової війни у 1914 році.
Павло Захарович Рябков після себе залишив великий доробок наукових праць, які ще потребують свого дослідження та оприлюднення. І сьогодні у фондах обласного краєзнавчого музею зберігається представлений рукопис його наукової праці «Музейна справа у м. Зінов’ївську (Єлисаветграді) та його окрузі раніш і тепер (1883 – 1924)», яка є важливим джерелом для вивчення початкової історії музейної справи на Кіровоградщині. Більша її частина присвячена археологічним дослідженням Бобринеччини. Знахідки різних епох звідти і зараз зберігаються та експонуються в музеї, зокрема, кременеві вістря ямної та пряжки і прикраси зрубної культур. Є і книги із його особистої бібліотеки, що мала виключно науковий характер. Представлена одна із них – видання Аполлона Скальковського «Історія Нової Січі або останнього Коша Запорізького» 1841 року із дарчим написом Павлу Рябкову від М. Петрової та цікавими маргіналіями попередніх власників.
У серпні 1919 року місцева преса інформувала мешканців повіту: «При єлисаветградському відділі народної освіти відкрито природничо-історичний музей. Мета цього музею – вивчення природи нашого району, збирання колекцій із усіх галузей природознавства. Із накопиченням матеріалів музей буде відкрито широкій публіці…, який тимчасово знаходиться в приміщенні Громадської жіночої гімназії». Офіційно природничо-історичний музей був відкритий для відвідувачів 20 травня 1920 року в приміщенні колишнього земського реального училища. Його завідувачем був призначений Сочинський. Цей музей пропрацював не довго, із розміщенням тут кавалерійських курсів він припинив свою роботу майже на два роки.
Із призначенням 1 червня 1922 року нового завідувача музеєм – Павла Рябкова, розпочалася робота з відновленням його діяльності. Були упорядковані колекції музею, наново створені етнографічне, ботанічне і ентомологічне відділення і музей відчинив свої двері для відвідувачів. У цей же рік до музею були приєднано відділ мистецтва та картина галерея, які існували окремо. Натомість було відокремлено археологічний відділ (на 1925 – 1926 роки він нараховував 420 експонатів), яким й керував П. З. Рябков до своєї смерті у 1926 році. У кінці 1922 року Павло Рябков, із втратою керівної посади у природничо-історичному музеї (заклад очолив Дмитро Карабінович), займається реалізацією своєї нової ідеї – створенням музею більшовицького перевороту під назвою Музей Революції. Фінал був аналогічний попередньому, він був вимушений перейти на посаду помічника завідуючого (заклад очолив Вольф Шварцман) у зв’язку із «поважним віком».
На середину 1920-х років природничо-історичний музей у статусі народного науково-практичного складався із палеонтологічного відділу із 147 експонатами, нумізматичного – із 192, а з філателією близько 1000 експонатами, відділу мистецтва та картинної галереї із 240 творами мистецтв. Загальна кількість музейних предметів складала 4989 одиниць зберігання. Загальна площа приміщення дорівнювала 525,4 м2, але воно було непристосоване для повноцінної роботи. Для відвідування музей був відкритий 3 рази на тиждень від 11 до 16 години, за рік приймав 10 800 відвідувачів. Музей керував усією екскурсійною працею у місті та районах, влаштовував лекції на завдання політосвіти по різних установах та підприємствах, а також брав участь у різноманітних методичних комісіях. У цей же час природничо-історичний музей отримав статус окружного, оскільки ще у березні 1923 року був впроваджений адміністративно-територіальний поділ України на округи.
Представлений із фондів музею Звіт про роботу природничо-історичного музею за І-ше півріччя 1926/1927 березень років (вірогідніше всього так обраховувався саме навчальний рік у школах) вказує на переїзд музею у вересні – жовтні 1926 року до нового приміщення по вул. Леніна, 8 (зараз вулиця Театральна із не визначеною нумерацією). Протягом 10 жовтня – 14 листопада приміщення було наново відремонтовано та пристосовано для відповідних відділів музею. І хоча воно було значно менше попереднього, але мало й переваги свого розміщення у центрі міста. Музей мав відділи: І – зоологічний з підвідділами анатомії і фізіології людини, ІІ – палеонтологічний, ІІІ – мінералогічний, ІV – сільськогосподарський, V – археологічний з підвідділами нумізматики та зброї, VІ – Картина галерея із відділом мистецтва. Необхідно зазначити й завдання окружного відділу народної освіти про виділення в окремий відділ експонатів, які мають місцеве значення. Цікаві факти про організацію науково-пересувної виставки у звіті подає його очільник Андрій Войцеховський. Окрім того, що була зменшена вартість платні за квиток для членів профспілок і учнів, її безкоштовно відвідали 120 безробітних, 190 незаможних селян та 500 сиріт.
Другий представлений документ – Прийомоздаточний акт від 29 жовтня 1929 року – визначає час передачі природничо-історичному музею будинку «колишнього Барського» по вул. Леніна, 39 (зараз вулиця Архітектора Паученка, 40) з 1 листопада, в якому він і знаходиться й нині. Будинок Барського є окрасою міста, збудований протягом 1905 – 1906 років із граціозним фасадом у стилі модерн та вишуканими внутрішніми інтер’єрами різних стилів.
За відомостями довідника «Наукові установи та організації УСРР», який був виданий Державною плановою комісією в 1930 році у Харкові, окружний природо-історичний і археологічний музей до переїзду з приставкою «міжрайонний» мав вже іншу структуру: природничий відділ з підвідділом сільського господарства, археологічний відділ, відділ мистецтва, відділ революційного руху та відділ місцевої промисловості. При музеї були організовані гурток природників та асоціація місцевих художників. Окрім директора Андрія Войцеховського в музеї працювали природник Дмитро Карабінович, археолог Фауст Нікітін, очільниця художнього відділу Марія Вишневська та Р. І. Гейвельман.
У 1931 році в краєзнавчому музеї вже працювало чотири співробітники: Лев Ревенко (директор), Дмитро Карабінович, Марія Вишневська, Іван Губченко. У 1933 році директором музею була Гейвельман, мистецтвом опікувалася Вишневська, а археологією – Василь Петровський. У 1936 році посаду директора музею займала Карпінська.
Не оминули музейні працівники і звинувачень та покарань в роки політичних репресій 30-х років минулого століття. Представлена газетна публікація із «Кіровської правди» називає «націоналіста Шевченка», «троцькіста Шварцмана», озвучує звільнення «з роботи директора музею тов. Косаківську, яка притупивши класову пильність, припустила перетворення музею на пропаганду контрреволюції», наголошує на тому, аби в музеї «працювали постійно перевірені науковий робітник та екскурсовод».
Утворення нової області та перейменування нашого міста стало початком набуття музеєм обласного статусу. Остаточним документом цього процесу став Протокол рішення оргкомітету Президії Верховної Ради УРСР по Кіровоградській області від 27 серпня 1939 року, в якому зазначено: «1. Перетворити Кіровоградський Краєзнавчий музей в музей обласного значення». У ньому також доручалося встановити необхідну кількість штатних одиниць, визначити ставки та переглянути кошторис. Місцевій владі необхідно було вирішити питання з переселенням приватних мешканців з приміщення музею та придбати будівельний матеріал для ремонту нижньої частини приміщення – майбутньої експозиції.
Довгий час робота краєзнавчого музею під час ІІ світової війни банально замовчувалася. Вперше, у 2006 році, цю завісу фрагментарно відкрила завідуюча відділом історії музею Валентина Пархомчук. У своїй публікації вона зазначала: «У роки фашистської окупації музей у місті Кіровограді певний час працював. «Але експозицію все ж було розібрано і експонати звалено у підвал музею. Музейна документація повністю знищена. Значна частина колекції була розграбована населенням. У загальному музей втратив більше 10 000 експонатів». Про рятування музею на початку окупації більш детально освітив Федір Шепель у своїй публікації 2016 року у збірнику «УПА: спогади, документи» про родину Добровольських. Так, її представник Михайло Добровольський, власник конспіративної квартири ОУН по вулиці Гоголя, 128 та борець за самостійну Україну, ставши за німців головою Ради довіри при міській управі та дізнавшись, що вони почали грабувати музей і вивозити звідти різні експонати, здійснив активні заходи. Разом із працівником музею, вірогідно із Василем Петровським (за спогадами його дочки), він зустрічався із впливовими посадовцями та ходив по різних німецьких комендатурах. Це й допомого припинити грабунки, а з часом і відкрити музей для відвідування. Михайло Добровольський у 1943 році німцями був викритий, перебував у німецьких концтаборах, а у 1946 році був засуджений радянською владою до 10 років виправно-трудових таборів. Його подальша доля невідома.
Публікація «В місцевому краєзнавчому музеї» з газети «Українського голосу» від 13 грудня 1941 року, яка представлена в експозиції, чітко визначає відкриття музею «в неділю 14/ХІІ після довгої перерви». У ній також зазначено, що музей був зовсім мало пошкоджений під час військових дій. Його експонати досить добре збереглися, а до дня відкриття працівники музею доповнили його новими експонатами – зразками художніх вишивок та орнаментів, що були зібрані в селах області. Було зроблено й уточнення про «грабіжників», які вдерлися були до музею під час окупації міста та викрали там небагато речей. Це було декілька картин та дрібничок, що на думку тогочасної дирекції музею не мали «великої музейної цінності». Музей працював тоді щоденно з 11 до 17 години, у неділю – з 10 до 16 години, а в понеділок у музеї був вихідний. Фрагмент експозиції того часу можна побачити на фотографії. Ця експозиція присвячена історії українського козацтва, зокрема часам Богдана Хмельницького, має україномовний етикетаж та грамоту Олексія Михайловича, яка і досі зберігається у музеї.
Поруч знаходиться публікація Дорошенка «Краєзнавчий музей» від 28 грудня 1941 року, яка уточнює, що у день відкриття музей відвідало більше сотні відвідувачів. Більшість серед них складали німецькі військові, які «особливо цікавляться історією та етнографією нашої області». У музеї на той час було виділено три відділи: природничий, історично-етнографічний та картина галерея. У той же час, представники музею скаржилися на замалі площі музею, на неможливість «виставляти та показувати експонати». Вони ж висловлювали думку про назрілу необхідність розширити краєзнавчий музей шляхом «виділенням для музею ще одного приміщення» для історичного та етнографічного відділів, збільшити штат наукових співробітників. У публікації зазначалося, що «треба зробити так, як це було раніше по краєзнавчих музеях, коли при них існували «Товариства краєзнавців». Такі товариства в свій час навіть випускали наукові друковані праці з різних галузей наук. По школах слід би заснувати краєзнавчі гуртки, вони також можуть дати частку роботи по вивченню нашої області. Настав час, коли краєзнавчий музей повинен згуртувати наукові сили нашої області, притягнути до цієї роботи школи, тоді можна буде розгорнути велику роботу…».
Наступні представлені публікації з газети «Українські вісті» за 1942 рік надають можливість уявити зміст роботи музею, його видовищні експозиційні розділи, потреби та проблеми, в тому числі збирання нових експонатів. Процитуємо початок однієї з них із пропагандистським замилюванням реального стану речей та ілюзорними закликами до бурної діяльності: «Україна вступає в новий етап свого історичного життя. Вона стає країною, що має всі можливості вільно розвивати свою культуру як матеріальну, так і духовну. Для дальшого розвитку культури необхідно добре вивчати й добре знати свою країну, треба знати її природу, її історію, її мову, умови життя її населення тощо».
Поки-що достеменно неможливо сказати про подальші події, але у листопаді 1944 року, після звільнення міста, виконавчий комітет міської ради народних депутатів приймає рішення «Про відновлення музеїв». Була створена комісія, яка зібрала збори голів квартальних комітетів щодо повернення експонатів музею, які були розграбовані. Так до музею повернулися карти, грамоти, книги-стародруки, портрет П. З. Рябкова, старовинні монети тощо. На виставці представлені фотографії ще двох предметів із так названих «довоєнних фондів»: ніжка свічника у вигляді лицаря та камінний годинник ХІХ ст.
Перша бухгалтерська відомість про видачу зарплати за другу половину листопада 1944 року, яка зберігається у фондах музею та представлена на виставці, дає нам перший список його працівників: Пшеничний (директор), Петровський, Куликова, Карпенко, Ткаченко, Гуревич, Василевський, Алексєєва, Гончаренко. У справах бухгалтерської документації зафіксовано і факт першої реставрації приміщень музею: картинної зали та вестибюля. Скульптор Орлов за представленим договором повинен був відлити за виготовленими ним формами копії фризів, капітелі із маскою жінки у квітах, пілястрів та встановити їх на місця втрат. На це йому виділялася сума в 3 550 карбованців, а термін виконання робіт встановлювався до 1 грудня 1945 року.
Відоме нам і рекламне повідомлення про відкриття роботи музею 1946 року, і газетне оголошення про приймання та часткову купівлю у громадян міста і області «речей музейного значення (книг, фотографій, дерев’яних плугів, українського одягу ХІХ століття тощо» 1956 року.
Останній рік став й роком зростання музею. У цей час утворюється перша його філія – заповідник-музей І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого) Хутір Надія. Під час війни будинок Івана Карпенка-Карого було зруйновано, а ось батькова хата пережила воєнне лихоліття. Із поверненням з війни Андрія Юрійовича Тобілевича у 1945 році хутір Надія почав відновлюватися. Одинадцять років праці і клопотань поклав онук письменника і актора аби справа зрушила з місця. Перші експонати до заповідника-музею були передані родинною Івана Карповича. Один із них представлений на виставці: вірш «Трьом братам-артистам» 1900 року, який присвячений Івану Тобілевичу, Миколі Садовському, Панасу Саксаганському. У 1969 році на території заповідника було відкрито літературно-меморіальний музей та пам’ятник І. К. Тобілевичу. У 1971 році були започатковано Всеукраїнське свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти».
У 1950-х роках працівники музею спілкувався й з матір’ю та вдовою письменника Юрія Яновського. Саме вони передали до обласного краєзнавчого музею рідкісні меморії про його життя та творчість. На п’яту річницю смерті Юрія Івановича, у 1959 році, музей перший в Україні створив пам’ятну експозицію про Юрія Яновського. Її бачимо на фотографії, яка представлена на виставці та зберегла пам’ять про цю подію. У 1972 році, до 70-річчя від дня народження письменника, був утворений окремий відділ обласного краєзнавчого музею – літературно-меморіальний музей українського письменника Ю. І. Яновського в с. Нечаївці (ініціатор – Ніна Загрійчук), який був структурним музейним підрозділом до 1996 року. Тепер він є самостійним центром цікавого історико-культурного осередку територіальної громади. У 2008 році, за згодою Тетяни Сарани, обласний краєзнавчий музей передав до його фондів 235 оригінальних предметів із колекції її батька, відомого українського бібліографа Федора Кузьмича Сарани.
Як виглядав музей ззовні та який вигляд мала одна із його експозиційних залів розповідають представлені фотоматеріали. На одній із фотографій – стара бруківка зниклого тротуару, молоді дерева, біля який стоять дівчата й хлопчаки, втрачений цегляний декоративний стовп старих воріт та відкриті двері для відвідувачів, які також із часом змінили свій зовнішній вигляд на більш доречний. На іншій – група екскурсантів знайомиться із експозицією про козацьку революцію 1648 – 1649 років під проводом Богдана Хмельницького. З-попід неї проглядають архітектурні елементи оздоблення стінових панелей колишньої їдальні, втрати яких змінили і сучасний вигляд цієї зали.
Першого грудня 1965 року виконком обласної ради депутатів трудящих приймає рішення про відкриття до 20 грудня нового відділу обласного краєзнавчого музею – картинної галереї зі штатом в 11 одиниць та вхідними квитками у 10 і 5 копійок для дорослих та дітей відповідно. Ініціатором її створення стала тодішня директорка музею Олена Ноземцева. До її експозиції увійшли і представлена скульптурна композиція українського скульптора Є. О. Лансере «Скачки з перешкодами» 1882 р., і унікальна мисливська корогва ХVІІІ ст. із зображенням Євстафія Плакиди, Св. Домнікії та Св. Іакова. Остання у музеї пережила лихоліття ІІ світової війни, довгий час експонувалася у музеї у сильно пошкодженому стані і тільки у 1984 році була відреставрована київськими фахівцями. У 1993 році картина галерея стала самостійним обласним художнім музеєм, а тепер – Музеєм мистецтв.
У січні 1979 року відбулося засідання ініціативної групи із створенням музею М. Л. Кропивницького, який з відкриттям у 1982 році до 100-річчя створення першого українського професійного театру під орудою Марка Кропивницького, став і є донині відділом обласного краєзнавчого музею. На цьому засіданні ініціатор створення музею Микола Смоленчук представив орієнтовний план покімнатної експозиції майбутнього музею, який був реалізований і зберігся у нинішньому вигляді. Представлені матеріали розділу (документ, ескіз реконструкції будинку, фото завершення робіт перед відкриттям) походять з колекції архітектора Віталія Кривенка, яка надійшла до фондів краєзнавчого музею у 2022 році. Збирання фондів цього відділу відбувалося різними шляхами, в тому числі і у спосіб придбання як-то у родича – срібної цукорниці із вензелем «МК» 1895 року тощо.
До складу обласного краєзнавчого музею як структурний підрозділ із 1985 до 1996 роки, в якості відділу, входив й Музей трудової слави села Комишуватого. Зараз він має самостійний статус та охоплює увесь колишній Новоукраїнський район. У ньому, час від часу, вручають щорічну обласну премію імені Олександра Гіталова, яка була запроваджена у 2005 році для відзначення наших хліборобів.
У 1992 року за сприянням Володимира Панченка обласний краєзнавчий музей поповнилася меморіальною колекцією Володимира Кириловича Винниченка, що є гордістю не тільки нашого краю, але й усієї України. Найціннішим експонатом колекції став пулярес із грудками української землі та трісочкою від сволока батькової хати, які Володимир Кирилович забрав із собою під час останньої еміграції за кордон у 1920 році. До колекції входить і золотий швейцарський годинник компанії «Омега» 1913 року, який ставить більше питань, ніж дає відповідей на них.
У 1994 році до обласного краєзнавчого музею за ініціативою Олександра Чуднова надійшла колекція приватного колекціонера Олександра Борисовича Ільїна, яка стала справжньою окрасою музею. ЇЇ родзинкою є срібний кухоль роботи українського золотаря Івана Равича (1677 – 1762), який виконував замовлення Києво-Печерської Лаври, інколи й світських клієнтів. Кухоль датується 10 – 20-ти роками ХVІІІ ст. і у 2017 році брав участь у безстроковому флешмобі Міністерства культури та інформаційної політики України «Музейні таємниці».
Постійне зростання музейних фондів (наразі зараз більше ніж 105 тисяч одиниць зберігання) вимагає й збільшення як фондових приміщень, так і експозиційних площ. Протягом багатьох років, як бачимо, ці питання вирішуються не тільки повідомленнями про надання додаткових приміщень та добудову музею у засобах масової інформації, але й конкретними діями. Представлені групою київських архітекторів проєктні пропозиції із реконструкції та розширення будівлі історико-краєзнавчого музею 1986 року передбачали збереження скверної площі для прогулянок та розміщення скляної піраміди із підземеллям. Під ними розміщувались би зали музейної експозиції, вестибюль, гардероб, приміщення для фондів і працівників музею.
Проєкт Олександра Фейгіна, який був представлений у публікації газети «Кіровоградська правда» у 1990 році «Нова оселя музею», трохи по іншому вирішував цю проблему музею. Ним передбачалося створити цілий музейний квартал із трьох будинків під старину по вул. Пашутинській, а відгалуження йшло б у глибину ділянки та утворювало б літеру «Г». В них були б виставкові зали, кабінети науковців, бібліотека, приміщення для клубної роботи, можливо, й невеличке кафе. У поверсі під землею знаходилися б фондові приміщення для якісного захисту музейних предметів, технічні служби, гардероб, вестибюль, конференцзала та вхід до старого будинку. Будинки утворювали б невеликий двір для вернісажів та експонування скіфських ідолів під скляним куполом, можливо було б розмістити й зимовий сад.
Ескізні пропозиції добудови краєзнавчого музею 2010 року колишнього директора музею Павла Босого зосереджують увагу на сучасній ситуації міського планування цієї ділянки кварталу. Із знесенням старих сарайних приміщень на їх місці, на задньому дворі музею, виростає чотириповерхова будівля із цокольним поверхом та переходом до старої будівлі. В ній – відділ історії, адміністративний поверх, фондові приміщення, кабінети науковців, веранда-кафе, підземний гараж, лекційні зали, технічні служби тощо. Залишається місце у невеликій альтанці у музейному подвір’ї із зеленими насадженнями.
Завершується виставка «Хронографією зростання» із переліком структурних підрозділів музею новітнього часу:
музей історії українського хореографічного мистецтва (2004, ініціатор – Борис Кокуленко), історико-архітектурний заповідник «Хрестовоздвиженський храм (2006, ініціатор – Вадим Бухаров), музейно-природний заповідник «Тобілевичі» (2010, ініціатор – Віктор Погрібний), історико-меморіальний заповідник «Чорний ворон» (2020, ініціатор – Юрій Митрофаненко).
Виставка «Від колекції з реалки до провідної інституції в області» до 140-річчя музейної справи на Кіровоградщині мала й інтерактивний компонент – анонс подій музею та афішу виставок у музеї роботи Лариси Яременко, які змінювалися щотижнево протягом дії виставки з 15 травня до 2 липня 2023 року.
За матеріалами книги «Музейна справа на Центральноукраїнських землях від зародження до кінця 1930-х років» (2023), інших видань та Архіву української періодики онлайн – «Libraria».
Фото Ірини Єгорової