9 серпня, в Міжнародний день корінних народів світу, заснований 1994 року ГА ООН, процитуємо видатного караїмського поета, світоча караїмської поезії Захарію Абрагамовича (1878-1903) (українською переклав В.Шабаровський).
«Народився я караєм,
До землі караєм зляжу.
Свого слова не цураюсь,
Віри рідної не зраджу…
Хай звільняє закосніле
Поступу дорогу.
Сяйво книги і молитву –
Прагну поєднати,
Геть пітьму, мерщій до світла!
Буде в мене свято»
Поет вільно володів крім рідної, караїмської, українською та польською мовами, перекладав тексти українських народних пісень на рідну мову. У вірші «До України» пророкував щасливу долю своїй Батьківщині – Україні.
Громада караїмів тривалий час проживала в Єлисаветграді, про що свідчить, зокрема, наявність караїмського цвинтаря (позначеного на плані П.Рябкова). Відомі також факти проживання караїмів на Олександрівщині. Про караїмів – можемо дізнатися з проєкту «Ukrainer» «Караїми України. Хто вони?», з громадою караїмів Мелітополя, очолюваною свого часу Оленою Арабаджи, проректором Мелітопольського педуніверситету, можемо дізнатися з публікацій Г. Кліковки в газеті «Запорізька правда».
Справжня науково-дослідна робота по вивченню етногенези та етнічної історії караїмів розпочалася лише 1991 року українськими та караїмськими істориками та етнологами, тільки їм притаманні повага до етнічної громади, занепокоєність проблемами її збереження.
Всеукраїнський перепис населення 2001 р. зафіксував загрозливу статистику: 1196 караїмів України перебувають на межі зникнення. Караїми зазнали насильницької русифікації: лише 5% вважають рідною караїмську мову, російську – 70%.
Необхідність збереження історико-культурної спадщини свого народу усвідомлюють як караїмські історики – В.Ормелі Д.Еля, С.Сінані, так і українські.
Український етнолог О.В.Нельга, ще в 90-х застеріг не тільки українців, а й світове співтовариство про те, що караїми є «не звичайною, а зникаючою» меншиною. Вчений констатував факт майже повної втрати етносом своєї мови (зрусифікованості), історичної пам’яті та інших ознак етнічності.
Ще 1997 року О.В.Нельга називав серед передумов збереження етносу «по-перше, теоретичне визнання їхнього етнічного стану як надзвичайно незадовільного; по-друге, відбиття такого підходу в державно-правових документах; по-третє, пріоритетне фінансування відповідних заходів щодо етнозбереження. Автори колективної монографії, підготовленої Інститутом історії України НАН України у 2015 році «Історія Криму в запитаннях та відповідях» писали історію караїмів вже в обставинах окупації АРК російською федерацією…
Давноочікуваний Закон України “Про корінні народи України” № 1616-IX, Верховна Рада ухвалила 1 липня 2021 року. Це стало важливим кроком щодо визначення статусу караїмів на нашій спільній історичній батьківщині – Україні. Закон дає шанс для відродження етносу і його культури, але, звісно, лише за умови деокупації Криму, Мелітополя, Херсонщини, Луганщини, Донеччини, де також проживають представники караїмського етносу.
Значний внесок у висвітлення культури та історії караїмів проводять музеї України, зокрема, Музей караїмської історії та культури в м. Галич Івано-Франківської області. Наш краєзнавчий музей також поставив собі за завдання вивчити історію громади караїмів нашого краю. У фондах нашого музею зберігається фотокопія книги «Адрес-календар та довідкова книга Єлисаветград за 1888 рік» за редакцією М. Гольденберга, в якій міститься інформація про частку караїмів у національному складі населення Єлисаветграда за 1887 рік (71 жінка і 67 чоловіків караїмського віросповідання) та довідка про караїмський молитовний будинок у приватному помешканні по вул. Успенській.
Вчителька історії Красносільської гімназії Валентина Сокіл – Реп’яшник скористалася методом усної історії, щоб дізнатися про історію проживання в її рідному селі Красносілля Олександрівської СГ Кропивницького району Кіровоградської області, переселенців з Криму, караїмів. Про походження народних назв вулиць Караїмка та Переселенці, згадує у своїй статті “Село Красносілля. Географічне положення, походження назви, мікрогідроніми та мікротопоніми», кандидат історичних наук, історик і краєзнавець Олександр Васильович Чорний.
«Караїмка або Караїмки – це куток у південній частині села, який утворюють дві вулиці – Першотравнева та Шевченка. За словами старожилів тут у другій половині ХІХ ст. проживали євреї, які займалися торгівлею. Це підтверджують метричні книги красносільських церков відповідного періоду…»
Опитування серед старожилів села Красносілля стосовно топонімічних назв Переселенці, Караїмка, проведене Валентиною, виявило, що місцеві мешканці не розрізняли євреїв і караїмів. ЇЇ респондентка Цимбал (у дівоцтві Верко) Наталія Миколаївна змалку цікавилася своїм родоводом, пам’ятає про власні караїмські корені і підтвердила відомості про проживання караїмів у селі Красносілля: «Моя бабуся Сидоренко Параска Федорівна (1886 -1968 рр.) розповідала про свого чоловіка і його родичів, які приїхали у Красносілля в ІІ половині ХІХ століття з міста Керч і були етнічними караїмами. Тому я знаю, що мій пра-прадід був караїмом. Ім’я його, на жаль, я не знаю. Його син, мій прадід Василь мав п’ятеро дітей, серед яких і мій дід Верко Андрій Васильович.» Згадувала, що їхні родичі караїмського походження проживають ще в Чигирині та Мелітополі.
Базуючись на спогадах Наталії Миколаївни, Валентина Сокіл-Реп’яшник уклала родове дерево сім’ї Верко, які є нащадками караїмів.
Розглядаючи фото сторічної давнини Наталія Миколаївна, пригадує, що бабуся Параска Федорівна вінчалася з своїм чоловіком Верком Андрієм Васильовичем в церкві за християнським обрядом, що може свідчити вже про поступову асиміляцію караїмів села.
Велика родина збиралася на свята та у вихідні дні. Незвичайними, як на цей час стравами, які обов’язково готувала бабуся, були вареники з гречаного борошна з сиром, пиріжки у вигляді півмісяців з м’ясом та голубці у виноградному листі. На жаль, Наталія Миколаївна вже не пам’ятає караїмських назв страв…Родина була дружньою, пам’ятали і дотримувалися звичаїв.
Дігтярьова Віра Павлівна 1937 р. н., яка проживає на вулиці Яблунева, яку в народі називають Караїмка, пригадує великий гарний будинок караїмської родини на вулиці Поштова біля Центрального ставу. Родина займалася торгівлею.
Корінний мешканець села, Брайко Володимир Олександрович 1963 р.н., який проживає по вулиці Яблунева (в народі Караїмка) згадував: «Бабуся розповідала, коли мені було років вісім, що на вулиці Поштова жили чи то караїми, чи то євреї. Їх було багато на цій вулиці…Особисто я пам’ятаю діда Судака, його хату. Був він караїмом.»
Бут Ганна Іванівна 1936 р.н. згадує: «Багато про євреїв, чи караїмів на території села Красносілля чула від своєї бабусі Бойчихи 1881 р.н., від мами 1913 р.н., та і сама була знайома з кількома місцевими родинами, які сповідували юдаїзм. До Другої світової війни їх багато проживало у нашому селі, потім їх ставало все менше. Багато з них прийняли християнство, тому місцеві їх називали «вихрестами». …Їхні нащадки зараз проживають у місті Жовті Води. До Другої світової війни біля старого дитячого садочка був великий базар, де торгували місцеві євреї, чи караїми. Головними товарами були продукти харчування та тканини. Моя бабуся Бойчиха шила на замовлення одяг, фартухи, тому постійно купувала у них тканини, в основному ситець.»
З усних розповідей можна дізнатися, що, селилися караїми компактно, тому і дали назву кутку, а вже пізніше розселилися по всьому селу.
Імена, поширені серед караїмів, які згадують респонденти: Ларіон, Фросинія, Петро, Йосип, Настя, Феодора, Олімпіада, Марина, Параска, Марія, Катерина, Василь, Андрій. Заняття місцевих караїмів були різноманітними: вчителювали, працювали у місцевому колгоспі, торгували.
Більшість односельців не відрізняли караїмів від євреїв. Самі ж караїми мали чітко виражену етнічну самосвідомість.
На жаль, багато нащадків караїмів навіть не знають про своє коріння, втрачають свою ідентичність. У цьому згубну роль відіграла дискримінаційна національна політика Російської імперії, а пізніше, радянської влади щодо євреїв і караїмів. В радянські часи вони зазнали русифікації, як і українці.
Байдуже, або й упереджене ставлення місцевої влади до караїмів, відсутність державної підтримки у розвитку караїмської культури, не сприяли збереженню громади.
ХХ століття стало вирішальним у процесі зникнення караїмів з території Кропивниччини, які або розчинилися, асимілювалися в переважаючому українському середовищі, або мігрували (відомо про міграції в Жовті Води, Мелітополь).
Є маловідомі широкому загалу факти проживання громади караїмів на території Єлисаветграда і навколишніх населених пунктів. Лишилися лише згадки про існування караїмського цвинтаря, зображення його на мапі Єлисаветграду, існує поки що непідтверджена гіпотеза щодо караїмської ідентичності відомого композитора, уродженця нашого міста, Юлія Мейтуса, спогади про уродженців краю караїмського походження, наприклад, Бонфельда Семена, постійного читача бібліотеки імені Д.Чижевського … Проте в матеріалах Першого Всеукраїнського перепису населення 2001 року вже не зафіксовано жодного караїма в Кропивницькому (Кіровограді).
Після прийняття Закону України «Про корінні народи України» у караїмського етносу з’явився шанс на відродження етнічної культури та сприяння цьому з боку держави, але, на жаль, втрачено дуже багато часу і цей процес буде дуже непростим.
Ми маємо докласти зусиль, щоб заповнити білі плями у історії караїмів України, подолати безпам’ятство, налагодити діалог з представниками корінного етносу України, нагадати державі про її обов’язок опікуватися корінними етносами, відродити зникаючий етнос.
Разом на одній землі! Шануймо одне одного!Тільки Перемога, одна на всіх!
Завідувачка сектором історико-краєзнавчих досліджень С.Проскурова,
вчителька історії Красносільської гімназії В.Сокіл-Реп’яшник.
