Шевченківські дні – чудова нагода згадати про інтерпретації постаті Великого Кобзаря в образотворчому мистецтві. Багато видатних художників зверталося до образу Тараса Шевченка у своїй творчості – К. Трутовський, І. Крамськой, І. Рєпін, С. Васильківський, І. Їжакевич, М. Мурашко, Ф. Красицький, Ф. Кричевський, В. Касіян та багато інших.
Не став виключенням і наш відомий художник-земляк Володимир Федоров (1920-1986), який, до речі, деякий час працював художником в обласному краєзнавчому музеї. На виставці однієї картини представлено його живописну роботу під назвою «Тарас Шевченко» з фондів нашого музею, з колекції О. Ільїна (1920-1993). Федоров товаришував з Ільїним, про що опосередковано свідчить портрет колекціонера, виконаний художником у 50-ті роки минулого століття.
Картина написана у реалістичній манері. Авторський підпис та дата відсутні. Атрибуція полотна, його приналежність пензлю В. Федорова ґрунтується на підставі стилістичних особливостей твору та словах вдови художника – Ніни Георгіївни. Ймовірний час створення картини – 1961 або 1964 рік, тобто робота була присвячена вшануванню річниці народження або смерті митця.
Представлене живописне полотно – це не портрет у чистому вигляді, в ньому присутня сюжетно-тематична складова. Це жанровий портрет, де фігура Шевченка представлена в русі та смисловому і сюжетному взаємозв’язку з іншими елементами композиції – свічкою, тінню, згортком паперу та сходами.
Дивлячись на обличчя портретованого, ми бачимо тяжіння до певної естетики у створенні образу Кобзаря, відмінної від фізіогномічної подібності канонічних зображень митця, в першу чергу І. Крамського (за фото А. Деньєра 1859 р.), І. Рєпіна (за фото І. Досса 1860 р.) та робіт, створених на основі викадруваного зображення Т.Г. Шевченка з групової фотографії А. Деньєра 1859 року.
Оригінальна трактовка образу Великого Кобзаря у Федорова базується на певній «надивленості» на різні зразки мистецької шевченкіани у вигляді живопису, графіки, кінематографа. В його інтерпретації зовнішності митця помітний деякий вплив «Автопортрета в темному костюмі» Шевченка 1860 року (офорт, виконаний за фотографією 1859 р.) та олійного автопортрета 1860 року (найбільш «рембрандтівського» у доробку митця). У підсумку, на основі узагальнень художник створив новий оригінальний образ, де головним є емоція – лице з виразом глибокого смутку, з сумними, стомленими очима людини з великим життєвим досвідом.
В кольоровій гамі картини В. Федорова переважають темно-коричневі тони. Свічка в руці портретованого викликає асоціації з шевченківським автопортретом 1845 року, який дійшов до нас в гравюрній репродукції самого автора 1860 року, де митець зобразив себе у хвилини поетичного натхнення.
Найяскравіша частина картини – полум’я свічки – розганяє навколишній морок і виступає символом надії, просвітництва та дороговказом, що допомагає не збитися з правильного шляху. Одночасно свічка слугує джерелом бічного світла, що освітлює праву сторону лиця поета та створює тінь, форма якої нагадує силует людини у плащі з капюшоном. Тінь як провісник наближення кінця земного життя вносить додатковий драматизм в сюжет твору.
Сходи, якими спускається Шевченко, є прямим посилання на сходи в двоярусній кімнаті-майстерні поета в Академії мистецтв, де він провів останні роки свого життя. Згорток паперу в лівій руці символізує літературну спадщину митця.
Загальний ліричний настрій живописного твору перегукується з настроєм останнього вірша Т.Г. Шевченка «Чи не покинуть нам, небого…» (1861). В цій «лебединій пісні» митця на початку присутні туга і смуток, проте в кінці виринає ідеальний образ України («Поставлю хаточку, садочок», «Веселі селища в гаях», «Могили-гори на степах»), що його поет споглядатиме «там» або «звідти» і який постає остаточним оскарженням смерті, заповітом радості буття.
Загальне враження, яке викликає картина – суміш смутку, журби, але одночасно й надії, бо поки горить вогонь Шевченкового слова в серцях народу, доти Україну не поглине морок.
