Статті

pub132

 Суворим випробуванням для жителів Новгородківського району стала Велика Вітчизняна війна. В роки воєнного лихоліття сотні новгородківців виявили мужність і героїзм в боротьбі з фашизмом. Серед цих героїв - Микола Тимофійович Невпряга.
   Наш земляк народився 25 грудня 1925 року в Новгородці. Згодом сім'я переїхала в село Красине на Криворіжжі. До початку війни навчався в ремісничому училищі м. Дніпропетровська. Війна перервала мрії юнака про майбутню професію.

  Доля України, життя народу, його злидні, неволя і темрява були майже ціле століття невичерпним джерелом тем для творчої праці найкращих українських письменників. Згодом унаслідок їх творчої діяльності розпочав свою працю і український театр, який у живих словах і образах промовляв до кожного слухача, до кожного людського серця, будив у ньому свідомість і приспані буденщиною життя благородні почуття.
   Серед тих, хто творив український театр наприкінці позаминулого століття, не можна оминути мовчанням світлого імені Миколи Садовського, одного з тієї блискучої плеяди майстрів української сцени, які, за словами реформатора російського театру К.Станіславського, "ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва".
   Микола Карпович Садовський (Тобілевич) народився 13 грудня 1856 року в селі Костуватому на колишній Херсонщині (тепер Кіровоградщина). Дитинство і юність провів на селі серед чарівної природи, дружив із селянськими дітьми, на власні очі бачив сирітські злидні, страждання наймитів, жорстоке свавілля куркулів-павуків. Він рано почав захоплюватися усною поетичною творчістю і театральними виставами, які влаштовували його старший брат Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) і Марко Кропивницький спочатку в Бобринці, а потім у Єлисаветграді.
   Освіту Микола Карпович здобув у Єлисаветградському реальному училищі, але курсу навчання не закінчив: 1877 року пішов добровольцем на російсько-турецьку війну. За відвагу і хоробрість, виявлені в боях за Шипку, був нагороджений Георгієвським хрестом. Після війни ще два роки перебував на військовій службі у Бендерах, де брав активну участь як актор в аматорському драматичному гурті, що існував при офіцерському зібранні.
   Тут і відбулася його зустріч з майбутньою окрасою української сцени Марією Заньковецькою. 1881 року Микола Карпович залишив військову службу і поїхав у Кременчук до свого учителя і творчого наставника М.Кропивницького, де дебютував у ролі Миколи з Наталки Полтавки.
   Образ Миколи вийшов у Садовського надзвичайно колоритним і дуже привабливим. Хоч і "обдертий", він не втрачав віри в життя і готовий радіти за свого друга і співчувати йому сердечно. Його бурлака в латаній сірій сорочці чарував людською красою і гідністю, життєрадісним гумором, натхненним співом з яскравими народними інтонаціями.
   Далі доля Миколи Садовського тісно переплелася з долею видатних його вчителів і сподвижників Марка Кропивницького і Михайла Старицького, його талановитих рідних братів Тобілевичів - Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського і сестри Марії Садовської, а також славетної Марії Заньковецької.
   Різно складалися особисті взаємини між цими видатними митцями: вони часто розходились у житті, іноді надовго, щоб потім знову зійтися, але ніколи не розходились у мистецьких принципах. Бо робили вони одну спільну справу - творили реалістичний український театр.
   Вихований на традиціях сценічного реалізму, як і його вчителі М.Кропивницький та М.Старицький, М.Садовський від початку до кінця своєї тривалої сценічної діяльності міцно стояв на позиціях народності та реалізму, але ці принципи він утверджував власними мистецькими засобами, посівши в колі найвидатніших діячів українського дожовтневого театру своє, тільки йому належне місце.
   Як актор М.Садовський був самобутнім майстром, сценічна творчість якого грунтувалася на глибокому знанні життя народу, його психології, його історії, народнопоетичної творчості й побуту.
   "Микола Карпович надзвичайно легко, граціозно танцював, - писав В.Василько. - Його танок, викликаний почуттями і переживаннями героя, ніколи не був вставним номером, а органічно вплітався у дію. Міміка, жест відігравали у цьому першорядну роль. Кожен його танок мав свій емоціональний тонус і своєрідний психологічний малюнок, був драматичним епізодом з певним початком, розвитком і кінцем".
   Діапазон творчих можливостей М.Садовського був надзвичайно широкий: він володів хистом однаково глибоким перевтіленням й Індивідуалізації в ролях драматичних і трагедійних (Назар Стодоля в однойменній драмі Т.Шевченка, Богдан Хмельницький і Тарас Бульба в однойменних драмах М.Старицького, Дмитро Подорожній у драмах "Не судилось", "Зимовий вечір" М.Старицького, Гнат, Тарас, Панас у драмах "Безталанна", "Бондарівна", "Бурлака" І.Карпенка-Карого, Сава Чалий у його ж однойменній трагедії, Командор у драмі "Камінний господар" Лесі Українки та ін.), характерних і комедійних (Микола і Виборний у "Наталці Полтавці" І.Котляревського, Карась у "Запорожці за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, Мартин Боруля в однойменній комедії І.Карпенка-Карого, Пузир, Іван Барильченко в його ж комедіях "Хазяїн" і "Суєта", Самрась Жолудь у драмі "Дві сім'ї" М.Кропивницького, городничий у комедії "Ревізор" М.Гоголя, Вишневський у комедії "Тепленьке місце" О.Островського та ін.).
   Сценічні образи М.Садовського відзначалися історичною й соціальною конкретністю, психологічною глибиною й ідейною чіткістю.
   Працюючи поруч з М.Кропивницьким і під його режисерською рукою з осені 1881 до 1888 року, М.Садовський не уникнув мистецького впливу і М.Старицького, який у 1883-1885 роках був директором трупи, створеної М.Кропивницьким.
   Літнього сезону 1888 року М.Садовський разом з М.Заньковецькою заснували власну трупу, яка проіснувала десять років. Тут відбулося його становлення і зростання як актора, режисера і організатора театральної справи на Україні.
   Ті самі принципи народності й реалізму, які утверджував Садовський-актор, лежали в основі його режисури. Вирішальне значення для формування Садовського-режисера мали уроки режисерської школи М.Кропивницького, від якого він сприйняв глибоке розуміння поняття ансамблю вистави, новаторський підхід до таких невід'ємних її компонентів, як декорації, реквізит, бутафорія, грим, костюм, підпорядкування цих компонентів мистецькому завданню - правдивому зображенню на сцені життя народу.
   Демонструючи вірність принципам режисури М.Кропивницького, М.Садовський не меншою мірою в цей час прислухався й до М.Старицького, особливо після того, коли останній восени 1892 року ввійшов до складу товариства, очолюваного М.Садовським, і був у ньому деякий час, десь до 1895 року, за директора і режисера. Репертуар цього театру розширювався за рахунок російської та зарубіжної класики. А щоб обійти заборону царської цензури грати на українській сцені твори, перекладені з інших мов, Микола Карпович вдавався до незначної переробки п'єс і їх перекладу. Зокрема він переклав "Ревізора" Гоголя українською мовою, переробив "Горькую судьбину" Писемського на п'єсу "Нікандр Безщасний", переклав "Гальку" Монюшка, зробив інсценівку "Енеїди" Котляревського. Ці твори не сходили з афіш Київського театру М.Садовського аж до революції.
   1898 року трупа М.Садовського злилася з "Товариством російсько-малоросійських артистів під орудою П.К.Саксаганського", а 1900 року до них на три сезони приєдналася і трупа М.Кропивницького. Слід зазначити, що це було сузір'я справжніх перлів-самоцвітів сценічного мистецтва.
   Діяльність об'єднаної трупи корифеїв українського театру розпочалася виставою "Глитай, або ж Павук" 4 липня 1900 року в Полтаві і мала тріумфальний резонанс. У репертуарі налічувалося близько 60 різних за жанрами вистав, що відповідали високим ідейним і художнім вимогам.
   Пізніше, 1906 року, разом з М.Заньковецькою М.Садовський здійснив давню мрію українського громадянства про організацію в Києві першого стаціонарного українського професіонального театру. Працювати цей театр почав 15 вересня 1906 року в Полтаві, потім виїхав на гастролі в різні міста і лише навесні 1907 року переїхав до Києва, у приміщення Троїцького народного дому (нині - Театр оперети) для постійної праці.
   Діяльність стаціонарного українського театру М.Садовського в Києві має велике історичне значення. Тут свято зберігалися і по-новаторському розвивалися реалістичні принципи акторської і режисерської майстерності; неабиякого значення надавалося художньому і музичному оформленню вистав. З цією метою було запрошено до співробітництва видатних художників і музикантів. Сам же М.Садовський сприймався у цьому театрі як видатний український митець-громадянин, неперевершений артист героїко-романтичного і трагедійного плану, народний самобутній талант, талановитий представник реалістичної школи М.Кропивницького.
   На підтвердження цього Іван Мар'яненко говорить так: "Від природи він був щедро наділений внутрішніми і зовнішніми даними: могутня здатність перевтілення, пристрасний темперамент, швидке збудження, велична, рідкісної краси струнка постава, виразне обличчя, багата міміка, променисті очі, що передають відразу цілу гаму переживань, задушевний і зворушливий голос, музикальність, пластичність тіла, простота сценічної поведінки.
   Садовський ретельно готував кожну роль. Він цілком "знищував" себе і свою особистість, заглиблювався у внутрішній світ і психологію дійової особи, надавав яскравих узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу. Все було продумане і відшліфоване: міміка, жест і слово. В основу своєї гри М.К.Садовський вкладав життєвість, щирість, правду і ніколи не втрачав почуття міри в ефективних місцях ролі".
   Будучи однодумцем Марка Кропивницького і Івана Карпенка-Карого, Микола Садовський зарекомендував себе актором могутньої творчої індивідуальності. Він створив цілу низку ролей героїчного і трагедійного плану, овіяних романтичною піднесеністю, позначених справжньою поетичністю, а також характерні та комедійні образи, в яких веселкою вигравали гумористичні і гостросатиричні риси. Корифей української сцени, він був майстром героїчного репертуару і поступався лише М.Кропивницькому.
   Ціла низка талановитих сценічних образів, створених М.Садовським, гідно репрезентує зразки високої театральної культури, є прикладом вірного служіння своєму народу і об'єктом уважного вивчення нинішніми молодими діячами мистецтва.
   М.Садовський як режисер успадкував від М.Старицького неперевершену майстерність побудови масових (народних, за тодішньою термінологією) сцен. Ці риси режисерського стилю він засвоїв і розвинув у подальшій своїй сценічній практиці. А це означало, що він надавав особливої уваги індивідуалізації кожного учасника цих сцен, танцювальній майстерності, сценографічній мальовничості.
   Характеризуючи    режисуру М.Садовського в різні періоди його творчості, В.Василько говорить так: "Як режисер М.Садовський умів глибоко вникати не лише в ідейну суть п'єси, а й у її стильові особливості. У нього була надзвичайна художня чутливість легко вгадувати у п'єсі те, чого не відчули ще її майбутні виконавці. Характерна ознака творчого методу Садовського-режисера - заглиблення у людську психіку, проникнення у духовний світ образу, правдиве яскраве відтворення сподівань, бажань, думок, побуту народу, національного колориту. Основним законом творчості Миколи Карповича була правда життя на сцені - соціальна і психологічна правда поведінки, вчинків, переживань дійових осіб. Садовський не допускав грубого натуралізму ні в слові, ні в дії, ні в обстановці.
   За його поглядами, сценічна правда не була натуралістичною копією життя, механічним перенесенням на сцену якогось вчинку чи події, а художнім узагальненим відтворенням. А ще Микола Карпович вимагав від акторів та інших співтворців спектаклю глибокого, органічного ансамблю, однієї манери гри, єдності тону і ритму вистави. У його театрі не було прем'єрства, а у постановках ніколи один актор, хай і видатний, не домінував над іншим. Вистави українського театру відзначалися цілковитою гармонією. Кожна з них мала свій стиль, який об'єднував усі компоненти постановки, починаючи від п'єси, гри акторів і закінчуючи бутафорією і формою.
   Садовський не тільки відкривав широкі двері своєї творчої лабораторії для свіжого вітру чужої творчої думки, а й дозволяв іншим, на його думку, досвідченим майстрам сцени ставити в театрі деякі спектаклі за їхнім задумом і розумінням. Так було з п'єсою "Остання ніч" Старицького, яку Садовський дозволив поставити дочці письменника Марії Михайлівні Старицькій, давши їй повну волю утворити спектакль, обмежившись лише дорадчим голосом. Оце було зовсім новим у поводженні Садовського, котрий раніше, навіть працюючи разом з братами, намагався завжди накинути свою волю, свою точку зору на хід театральної справи.
   Найбільшою новиною в театрі Садовського, крім п'єс російської класики, - були справжні опери світового репертуару в перекладі Садовського українською мовою ("Галька" Монюшка, "Продана наречена" Сметани, "Сільська честь" Масканьї). ішла також "Бранка Роксолана" галицького композитора Січинського, "Енеїда" М.Лисенка та давні українські опери "Утоплена", "Різдвяна ніч" Лисенка, "Пан Сотник" Козаченка, "Катерина" Аркаса, "Наталка Полтавка" й "Запорожець за Дунаєм". Постановка усіх цих творів вимагала прекрасних голосів, хору та оркестру. І вони в нього були. Окрім того, в театрі Садовського до кожної п'єси, до кожної опери готувалися окремі декорації, окреме оформлення. Це теж було великою новиною в українському театрі.
   Як стверджує Софія Тобілевич: "Як діяч Садовський намагався тримати високо стяг українського театрального мистецтва, відгукуючись своїми постановками на всі події, що не могли не обурювати чесних людей. Тому своїм великим талантом Садовський придбав собі багато поклонників і друзів серед різних верств суспільства. Знали його і любили люди інтелігентного кола, захоплювалися ним робітники й селяни, молоді і старі...".
   Згадуючи режисерську роботу М.Садовського, його сучасниця і акторка Леся Кривицька говорить, що... "до молоді Микола Карпович ставився уважно, працював з нею наполегливо. Якщо з акторами старшого покоління він репетирував часом не дуже старанно, а іноді міг залишити роль чи сцену недоробленими, то з нами був завжди надзвичайно чуйним і водночас вимогливим. Навчаючи молодого актора "плавати", Садовський не кидав його на середині річки, щоб той сам виплив, а обережно підтримував, допомагаючи дістатись до берега. Характерно, що Садовський рідко показував нам, як треба, вимагав не копіювати його рухи, жести, інтонації, а самим творчо приходити до тієї чи іншої мізансцени, інтонації, в залежності від внутрішнього стану, від логіки поведінки персонажа".
   Актор театру М.Садовського В.Василько свідчить, що... "Микола Карпович був актором величезної інтуїції, палкої емоційності. Прекрасно знав життя і закони сцени. Яскравий представник "театру переживань", за виразом К.Станіславського, він був самобутнім талантом. Тлумачив він образ глибоко змістовно, оригінально. Мав дар проникнення в самісіньку суть кожного персонажа, явища". Цього, як було сказано, він навчав і молодь.
   Видатний актор Іван Мар'яненко завдячує М.Садовському, що навчився досить високої, як на той час, акторської техніки, навчився охоплювати не лише свою роль, але й цілу п'єсу в її дійовому та ритмічно-емоційному розвитку. Непідробна глибина переживань на сцені таких великих акторів, як М.Заньковецька та М.Садовський, були для нього зразком і дороговказом у роботі над новими різноманітними ролями, що їх мав він у театрі досить багато.
   "Типовими рисами вдачі Миколи Карповича були воля, наполегливість, упертість і певною мірою самозакоханість. Остання риса чимало шкодила йому не лише в особистому житті, а й у його громадській діяльності: висловлюючись різко й категорично, він сам не любив зауважень". Такхарактеризує його Василь Василько.
   З трьох славнозвісних корифеїв - братів Тобілевичів М.Садовський як актор, режисер, організатор театральної справи і як людина, на погляд Прохора Коваленка, - найвидатніша історична постать в галузі театрального мистецтва.
   Будучи демократичного походження, він на все життя лишився переконаним демократом, ворогом всякого пригнічення і насильства над людиною. До дворянсько-аристократичних витівок і претензій ставився іронічно і завжди їх висміював.
   Не поділяючи революційних поглядів, Садовський все ж органічно ненавидів царський самодержавний лад і в тісному колі не раз висловлював своє переконання, що "прийде час, і самодержавство лусне, як дощова бульбашка на воді".
   Проте подій Жовтневої соціалістичної революції, яка повалила ненависний Садовському самодержавний лад, він не зрозумів, у січні 1919 року залишив рідну країну й емігрував за кордон до Чехословаччини. Там він поневірявся до 1926 року, коли, як свідчить Гнат Юра, за його допомогою і дозволом українського радянського уряду повертається в Україну і продовжує до самої смерті працювати в театрі і кіно, збагачуючи своїм багаторічним досвідом і великим талантом українську театральну культуру.
   Велика заслуга М.Садовського в тому, що він разом з М.Кропивницьким та М.Старицьким в останній чверті XIX ст. відкрив нову сторінку в історії театру, створивши професіональний український народний театр, а в 1907 році організував перший постійний український театр в Києві, яким керував до 1919 року.
   Тільки завдяки невтомній праці, витримці і безперервній діяльності Садовського український театр не завмер, не припинив свого існування.
   М.Садовський, як непохитний рицар-захисник і охоронець високої культури театру, ні на мить не опускав свого прапора у найглухіші часи царського гніту та чорної реакції. Він продовжував незмінно протягом 50 років стояти на чолі українського справді народного професіонального театру, який і до цього часу не втратив свого значення.
   Помер Микола Карпович у 1933 році на 66-му році життя у місті Києві і похований на головній алеї Байкового кладовища.
   Вдячна українська громадськість вшанувала пам'ять славетного актора, встановивши на фасаді театру меморіальну дошку з барельєфним портретом артиста, на якій золотими літерами викарбувано: "У цьому будинку в 1907-1918 рр. жив і працював видатний діяч українського театру Микола Карпович Садовський". Тут у 1907 році М.Садовський заснував перший український стаціонарний театр.

 

Микола Галицький,
завідувач меморіального музею М.Л.Кропивницького

 

 

"Народне слово", 25.11. - 9.12.2010

   Із кіровоградським поетом Анатолієм Чернишем колектив меморіального музею М.Л.Кропивницького познайомився більше п'яти років тому. Трохи раніше відбулося заочне знайомство. Батьки малечі, учнівська молодь знають автора за чудовими книжками-розмальовками «Сонячний зайчик», «Як умивається кіт», збірками віршів для дітей «Рідних звуків голоси», «Зачекались весни», книжці «Казка про Зиму та її дітей» та іншими. При особистому знайомстві Анатолій Григорович привертає до себе доброзичливістю, щирою зацікавленістю співрозмовником, внутрішньою привабливістю. Відчувається, що митець по-справжньому любить і поважає свого юного читача.

  У відділі обласного краєзнавчого музею - меморіальному музеї М.Кропивницького відбулася зустріч у "Театральній вітальні" з творчим колективом народного аматорського музично-драматичного театру "Спадкоємці" Бобринецького районного будинку культури. Завідувач музею Микола Галицький представив гостей і надав слово керівнику і режисеру театру Олені Бондар. Олена Миколаївна розповіла про історію колективу, зародженого у 1967 році, його кращі вистави, участь у районних святах "Вересневі самоцвіти", обласному конкурсі "Театральна весна Кіровоградщини".

pub132

  Битва за Дніпро - одна з яскравих сторінок Великої Вітчизняної війни. В результаті наступу з 26 серпня по 30 вересня 1943 року радянські війська вийшли до Дніпра на майже 750-кілометровому фронті від Лоєва до Запоріжжя, захопили 23 плацдарми, хоча гітлерівці надавали великого значення оборонному рубежу під назвою "Східний вал" з забезпеченням особливої неприступності укріплення по Дніпру.

pub129

  Вересень, Хутір Надія, театральне свято... Важко повірити, але вже сорок років виповнилося відтоді, як уперше в області було започатковано цей унікальний мистецький захід - фестиваль аматорського театрального мистецтва "Вересневі самоцвіти". Відтоді назва всеукраїнського свята стала своєрідним символом Кіровоградщини, яка дала світові корифеїв українського професійного театру.

  Людмила Скирда народилася в Кіровограді 15 вересня 1945 року. Закінчила філологічний факультет Київського національного університету їм. Т.Г.Шевченка. Після захисту кандидатської дисертації була запрошена у ВУЗ на викладацьку роботу і з 1974 року працювала доцентом кафедри історії української літератури.
   Її поетична зоря зійшла в 1965 році. Саме тоді вийшла перша збірка нашої землячки "Чекання". Відтоді Людмила Скирда працює на поетичній ниві і є автором багатьох збірок ("Сходи", "Крила", "Елегія вечірнього саду", "Музика для двох", "Дні і ночі", "День душі", "Оливкова віть" та ін.
   Людмила Скирда - автор понад 20 книг, вірші перекладені багатьма мовами. В Україні і за її межами добре відомі літературознавчі дослідження поетеси і науковця ("Громадянськість сучасної української поеми", Євген Плужник").
Любителі поезії, завітайте у поетичний світ нашої землячки, і ви відчуєте: її поезія - велика щирість, чиста як сльоза:

Перо моє, моє дитя невміле,
Ти зайняте важким правічним ділом -
На ціп землі (вже вкотре) нелукаво
Ти хочеш наш прекрасний світпрославить.

   Усе в нім рідне і усе безцінно:

Листок, рослинка, ягідка ожини,
Довірливе, беззахисне, твоє.
А ще сльоза в цім світі є.

   В одному з інтерв'ю Л. Скирда зізнається: "Я думаю, кожен народ має свою долю і не може жити за чужими рецептами. Важливо інше - не втратити здоровий глузд, Бога в душі, почуття міри і гармонії, адже ці втрати кожної нації призводять до глобального дисбалансу Добра і Зла на Землі. Сьогодні ціннісні орієнтації людства лежать абсолютно в іншій площині, аніж протягом попередньої історії. Ми ще воюємо, накопичуємо, змагаємося, хто сильніший, хто багатший, а насправді нам уже давно слід об'єднатися і разом рятувати Землю і життя на ній".
   Як допомогти людині не розгубити честь, совість, порядність, як навчити її жити чесно і справедливо, як відкрити в ній поклади краси і милосердя? Ці запитання Л. Скирда ставить перед собою, перед нами, читачами. Джерелом натхнення, відчуттям повноти життя у поетеси є любов: до народу, до рідної землі, до матері, до коханого, до життя. Глибоким змістом заповнюється її поетичне слово, коли воно стає синонімом до слова "кохання". Інтимна лірика Людмили Скирди по-жіночому ніжна, прониклива:

Дві краплинки впали поряд,
Проросли життям навічно,
Дві краплинки, наче зорі,
Впали на землі обличчя.
Двоє стебел зеленіє,
А між них по моріжку,
Добрий бузько, мов надію
Доню носить в сповитку.
Сонце, злагода, маля
Й двоє стебел - ти і я.

   До 65-річчя Великої Перемоги в обласному краєзнавчому музеї було представлено фотовиставку "Пам'ятаємо! Шануємо! Не забудемо!", головний зміст котрої - вшанування подвигу ветеранів у роки Великої Вітчизняної війни, виховання патріотизму в молоді.
   В експозиції, присвяченій партизанському і підпільному рухові на Кіровоградщині, підібраний матеріал, присвячений батькові Людмили - Михайлові Михайловичу Скирді. У серпні 1941 -грудні 1943 років Скирда був секретарем Кіровоградського підпільного обкому КПУ. Тож доторк до війни у Людмили Скирди особистий, автобіографічний, це щемна, трепетна правда, почута від батька.
   У віршах, присвячених воєнному лихоліттю, батькові, його бойовим побратимам, усе настільки зриме, настільки хвилююче... Вчитайтесь, друзі, в ці рядки, і ви відчуєте гарячий подих сорокових минулого століття:

В село увірвались о шостій, -
Чітко, швидко і просто.
О сьомій на площу зігнали,
О восьмій село розстріляли.
Чуєте, люди, досі
Хтось з-під землі голосить.
Просить води напитись.

* * *
Ховали друга партизани
Напровесні, в сирій землі.
Вітри гуділи над ярами
Мов кулі вражі навісні.
І пролунав наказ: "До бою!"
Як грім, а може, заповіт.
Зі мною це було, з тобою.
І з кожним, хто прийде у світ.

   Ось із таких воєнних епізодів і складається поняття, ім'я якому - подвиг.
   У 2002 році у Токійському видавництві "Choeisha" вийшла збірка Людмили Скирди "Сад любові і сонця" японською мовою.
   2003 року поетеса переклала українською мовою книжку імператриці Японії Мітко "Будувати мости". "Це - ода книзі, а Україна, на мою думку, - одна з найбільш читаючих країн світу...
   Окрім того, це книга про світ, до якого треба прагнути людству в його постійному сходженні на вершини прогресу і пізнання. Це книга про ніжну дитячу душу, вразливу і тремтливу, про те, як слід цю душу оберігати та наповнювати добром і світлом знань. Це книга про культуру, визначальну субстанцію духовного світу людини, про те, як важливо пізнати і знати витоки свого, національного та завжди бути відкритим до загальнолюдського", - так відгукнулася поетеса про новостворене "дитя".
   Пропоновані нижче рядки - з поетичної збірки Людмили Скирди "Чарівна мушля":

Коли мені стало сімнадцять,
Одна фраза Басьо запала глибоко в душу
І досі не виходить із пам'яті:
Без сталого - нема основи,
Без перемінливого - нема оновлення.
Озирніться на своє життя
І зрозумієте - поет мав рацію.

   Своєю творчістю, як на мене, поетеса ніби закликає : "Світ такий прекрасний, такий розмаїтий!.." Потрібно тільки зупинитися й озирнутися:

Усе загадково:
Цей сад золотавий,
Мов острів забутий,
Сія вечорове,
І погляд несмілий,
І слово небавом,
І присмак сльози у словах - загадково....

 

Валентина ДАЦЬКА,
співробітник науково-освітнього відділу обласного краєзнавчого музею

 

 

"Народне слово", 17.09.2010

  26 серпня 2010 року виповнюється 85 років з дня народження нашого земляка Петра Юхимовича Тодоровського (на знімку) - українського і російського кінооператора, кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв УРСР, народного артиста РРФСР.
  Народився майбутній кіномитець 1925 року на Кіровоградщині, у м.Бобринці. З цього міста пішов на фронт. У 1954 році закінчив ВДІК (операторський факультет). У 50-70-ті роки працював на Одеській кіностудії спочатку кінооператором, а згодом - кінорежисером. З тих пір Одесу ніколи не забуває. Адже Одеса - повернення в молодість, Одеса - щасливі дні кохання. Творча наснага ніколи не залишала його в цьому місті.

  22 июня мы отметили одну из самых трагических дат в истории нашей Родины - начало Великой Отечественной войны 1941-1945 годов, героической борьбы советского народа с силами гитлеровской Германии.
  Это была самая страшная и кровопролитная война в истории человечества. В ходе этой войны было уничтожено третью часть национального богатства СССР, она забрала жизнь почти 27 миллионов советских граждан.

pub126

  Із письменником Анатолієм Чернишем зустрілися учні початкових класів кіровоградських шкіл у меморіальному музеї Марка Кропивницького.

 Серед тих героїв, хто визволяв нашу Батьківщину від фашистів, був і наш земляк - житель села Косівки Олександрійського району Олександр Тимофійович Шульга.
  Народився Олександр 22 вересня 1910 року. Ще з малих літ довелося йому пізнати, по чім кусень хліба, та все ж він зумів тяжку сільську працю поєднати із навчанням. Школу відвідував взимку, паралельно навідуючись до сільської читальні, котра була чи не єдиним зв'язком зі світом.

pub125

  Ім'я народного артиста України Володимира Мироновича (1939 - 2008) добре відоме шанувальникам театрального мистецтва на Кіровоградщин і та за її межами. Значна частина творчого життя митця пов'язана з роботою в Кіровоградському обласному українському музично-драматичному театрі ім. М. Кропивницького. На уславленій сцені відбулося його професійне зростання, були зіграні десятки ролей. Доля талановитого актора, провідного майстра сцени є прикладом самовідданого служіння Мельпомені, відданості заповітам українських корифеїв.

pub124

  Таку назву має виставка декоративно-ужиткового мистецтва, презентація якої днями відбулася у Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї. Роботи майстринь - матері і двох її доньок - приурочені до світлих свят Великодня та Благовіщення. Основна мета виставки - пропаганда народної творчості, формування у молодого покоління, любові до Батьківщини, до її оберегів, до народних традицій.
Слід відзначити, що рушники, писанки, вироби з солоного тіста, шкіри та бісеру, жіночі прикраси, розпис по дереву Людмили, Тетяни та Світлани Василівни Стороженків позначені високою майстерністю, тонким естетичним смаком й абсолютною довершеністю.

  Жінка дає життя, продовжує і оберігає його. Але на найстрашнішій війні XX століття - Великій Вітчизняній - їй довелося стати зв'язківцем, медиком, політпрацівником, партизаном, підпьником, танкістом, льотчиком. "Не жіноча це доля - вбивати", - скаже одна з них. Інша розпишеться на стінах рейхстагу: "Я, Софія Кунцевич, прийшла в Берлін, щоб убити війну". Не всім випала доля повернутися з фронту. Але пам'їть про них, живих і полеглих, завжди в наших серцях.

pub121

  Уже прийшла весна, а зима ще ніяк не розпрощається з нами. Та в ці прохолодні дні можна відчути весняну гармонію і справжнє весняне тепло, відвідавши виставку неповторного рукоділля юнаків та дівчат нашої області. Там побачите обереги, витвори з бісеру, вишиті рушники, на яких всміхаються мальви, пломеніють маки і гордовито роззираються довкола пишні троянди, та картини, з яких тихенько подзенькують дзвоники, туркочуть у парі голуби, переплітаються волошки із золотим колоссям.

pub120

  Днями в обласному краєзнавчому музеї відкрилася виставка творчих робіт учнів професійно-технічних закладів області. Різмаїття майстерності молоді вражає: тут можна побачити обереги, виконані з природного матеріалу, а також вишивки (картини, ікони), мереживні серветки, цікаві краезнавчо-пізнавальні фотографії і не лише... Захоплюють талановита обдарованість дітей і творча підтримка їхніх наставників. Співорганізатором заходу виступив Кіровоградський державний будинок художньої та технічної творчості.

 Кіровоградщину (Єлисаветградщину) здавна називають колискою українського професіонального театру. Тут народилися і творили його найвідоміші діячі і драматурги Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. На Єлисаветградській аматорській сцені розпочали свій шлях у велике мистецтво корифеї української сцени Микола Садовський і Панас Саксаганський. їх справу продовжували уродженці нашого краю народні артисти СРСР Іван Мар'яненко та Гнат Юра…

  Сьогоднішній розквіт українського народного танцю, його невпинний розвиток безпосередньо пов'язані з багатогранною творчою діяльністю колективу, який створив і протягом 20 років очолював народний артист СРСР, лауреат Державних премій СРСР та Державної премії УРСР ім.Т.Г.Шевченка -Павло Павлович Вірський. В цьому році йому б виповнилося 105 років.

 У наш нелегкий кризовий, час коли ми більше чуємо про закриття музеїв та інших установ, досить незвично чути, що на Кіровоградщині відкрито новий музей, який з гордістю можна назвати першим в Україні і єдиним у світі. Музей історії українського хореографічного мистецтва - відділ Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, створено у 2004 році згідно розпорядження голови Кіровоградської обласної державної адміністрації від 17 серпня 2004 р. №497-р "Про створення музею історії українського хореографічного мистецтва". Він розташовується на території заповідника-музею І.К.Тобілевича (Карпенка-Карого) Хутір Надія - живописного куточка степового краю, що нагадує про корифеїв українського театру, у виставах якого почав своє життя народно-сценічний танець.

  22 січня Україна відзначатиме 91-шу річницю з часу проголошення Акту Злуки українських земель у єдину самостійну та Соборну і незалежну державу. Цей акт став наслідком багатостолітніх сподівань та прагнень Українського народу - жити у єдиній і неподільній українській державі, виявом політичної зрілості, автентичності національної свідомості, консолідації української нації перед внутрішніми та зовнішніми загрозами, міці історичного козацького духу і повагою до нам яті славетних предків.

  У січні 2010 року виповнилось 130 років від дня народження видатного українського педагога, музикознавця, етнографа, хореографа, диригента і композитора Василя Миколайовича Верховинця.

  Він був високообдарованою людиною, людиною неабиякої освіченості та широких інтересів. Його внесок у розвиток національної культури і педагогічної науки важко переоцінити.