Статті

«Смолоскип, запалений геніями:

І.П. Котляревським «Наталка Полтавка» (1819), Т.Г. Шевченком «Назар сто доля»

та М.Л. Кропивницьким (1882 р.), горів, горить і палатиме довічно»

Так всупереч своїм опонентам щодо розвитку українського театру висловив свою думку заслужений діяч мистецтв України Іван Васильович Казнай: «А слово від щирого серця хочу сказати про одного з правонаступників кропивничан, носія смолоскипу, запаленого геніями театру корифеїв – Михайла Олександровича Донця.

Як писав він власноруч у своїй автобіографії – народився в м. Полтаві 20 вересня (за ст. ст.) 1900 року. Батько був швецем, кустарем-одиночкою, мати домашньою господаркою. З дитячих років у малого Михайла виявився непоганий голос і він був прийнятий до архієрейського хору на повний інтернат. З 1915 року Михайло навчався в Полтавській бурсі, а потім в Духовній Семінарії, яка з початком революції припинила своє існування.

В кінці 1916 року в сім’ю Михайла Олександровича прийшло велике горе – помер батько, залишивши матір і трьох дітей без всяких коштів і йому неповнолітньому юнакові довелось дбати, як старшому в сім’ї, про матеріальну підтримку сім’ї. І тут трапилась щаслива нагода. 1 червня 1917 року до м. Полтави прибув на гастролі з Києва український театр М.К. Садовського куди юнака з гарним голосом було зараховано до складу хористом.

Ця дата фактично і є початком його професіональної діяльності в театрі, що не припинялася до кінця його життя.

І ось як про це розповідає сам Михайло Олександрович. «Якось уже майже парубком, послав мене батько до Полтави справити дещо з одежі… Ярмарок, наче мурашник: людей, як товару, - видимо-невидимо…

Раптом чую…співає хтось… та так журливо…Тенором… Наче медом душу, наче опеньками на серце: «Де ти бродиш?..» Я підхоплюю баритоном: «Де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе.» І раптом, навстріч, один одному… Обнялись: «Здоров бувай, козаче! Звідки будеш?..» «З Мар’янівки, Іваном звати, Семена Козловського син»… «Сусід знаться, ну почмокаємось. А я з Донців! Ярмаркуєш?» «Та ні. Сьогодні до Полтави приїздить антреприза Опанаса Саксаганського та Миколи Садовського. На афішах і Марія Заньковецька значиться!» «А тобі що? Кортить до театру?» «Та хочу їм заспівать, може…» «Ну ти ж і мудрогель! Ходімо разом, може…» «Догнав – не догнав, а побігти треба. А раптом.» виявляється, ми обидва роками вимріяли про театр. Приходимо. Подивилися «Наталку» і … до корифеїв: Хочемо вам заспівать. Дуетом. Мо’послухаєте? Заспівали. Опісля вистави з таким настроєм, якого на базарі не було. Бачимо, у декого сльози на очах.

Саксаганський: «Отой довготелесий, тенор, хвацько усіх дівчат завалить на наші вистави… А оцей козарлюга молодиць роями заганятиме.» А Садовський, підкручуючи свої пишні вуса, якось так гоноровито пробасив до мене: «Будеш у нас корифеєм.» «А що воно таке?» - розгубився я. «Так древні греки прозивали своїх верховодців у хорі…» «Не знаю, не чув», зізнався я.  «Ти ще молодик, і почуєш, і пізнаєш… з роками… А зараз поїдете з нами на Ворсклу. Сядемо в човни, вип’ємо шампаню та поспіваємо славній Полтаві…» Ми тоді співали аж до сходу сонця… О! Корифеї!!

Так ми обоє пристали до знаменитого гурту антепризи корифеїв. Співали у хорі, нас було аж 120 голосів.»

З осені 1917 року до червня 1918 року Михайло Олександрович працював в театрі П. Саксаганського і М. Заньковецької з режисером            П. Романицьким, який прибув до м. Полтави на зимовий сезон.

З 1918 по 1923 рік його доля пов’язала з Полтавським українським театром, що був організований, як стаціонарний при Губполітосвіті та Губвійськоматі.

Зовсім короткий час, а саме 1923-24 рік М.О. Донець працює в театрі ім. І. Франка, що перевівся з Донбасу до м. Харкова і був реорганізований в столичний театр України. Після гастролей театру в м. Одесі Михайла Олександровича, як уже досвідченого театрала залишають для організації постійного Одеського українського театру, де й пропрацював до 1926 року. Згодом він отримує запрошення до театру ім. М. Заньковецької і восени 1926 року переїздить до м. Дніпропетровська, де працює актором і режисером-лаборантом до осені 1929 року. Коли повстало питання про організацію в     м. Харкові першого українського театру музикальної комедії Михайла Олександровича як досвідченого, з певним багажем в музикальному репертуарі актора і режисера переводять до Харківського театру музикальної комедії.

З утворенням в Харкові українського театру Революції, М.О. Донець був переведений до цього театру, де працював актором і режисером до 1939 року. Слід відзначити, що 1937 року відбулося злиття харківських театрів в один і став він називатися театром Ленінського Комсомолу.

За харківський період роботи 9 травня 1940 року М.О. Донець отримав від уряду України почесне звання заслуженого артиста Української РСР.

З утворенням Сумської області, що була свого часу в складі Харківської, Михайло Донець був переведений управлінням в справах мистецтв до м. Суми для організації обласного драматичного театру. Тут  він працював на посаді режисера і актора до 1949 року. Не можна залишити поза увагою життєвий і творчий шлях Михайла Олександровича періоду Другої світової війни. А склався він так. З вересня 1941 р. під час війни Сумський драматичний театр разом з режисером був евакуйований на південний Урал до м. Мідногорська, Бузулука та Бугуруслана, де вони працювали до весни 1944 року.

22 березня 1944 року М.О. Донець повернувся з театром до м. Суми, активно включається у відбудовчий процес міста й зруйнованого гітлерівцями театру. За цей тяжкий період відбудови обирався депутатом міської Ради по м. Суми.    

Так до самої середини ХХ ст. і мандрував талановитий митець театрами Донбасу, Галичини, Сумщини.

Та ось, починаючи з нового театрального сезону 1949 року М.О. Донця запрошено актором і режисером-постановником до Кіровоградського обласного музично-драматичного театру ім. М.Л. Кропивницького, де і завершив свою кар’єру головним режисером театру корифеїв.

Видатний майстер сцени, головний режисер театру Г.В. Воловик виїхав до Артемівська, а другий майстер, М.О. Донець, прийняв посаду. Прийняв з великим задоволенням, адже у творчий спадок він отримав гроно акторів – самородків, відшліфованих метром сцени Г.В. Воловиком. Це були таланти від Бога: народні артисти України Лідія Тімош, Георгій Семенов; заслужені артисти України Фаїна Чечень, Наталя Байкова, Микола Білецький, Світлана Мартинова, Пантелеймон Панько, актори Костянтин Параконьєв, Андрій Мартинов, Григорій Рябовол, Зінаїда Німенко, О.Лобода та багато інших.

Як уже згадувалось, - за творчий доробок Михайла Донця у постановці вистав класичного репертуару було відзначено високим почесним званням заслуженого артиста України. І прикро говорити про той факт, що майже за 30 років високо успішної роботи на Кіровоградщині він не став офіційно, де-юре, народним, хоч де-факто був ним.

Для підтвердження вищесказаного варто ознайомитися хоч би коротко з характеристикою Михайла Олександровича Донця, яку дає йому заслужений діяч мистецтв України Іван Васильович Казнадій, який мав щастя працювати поруч. «Богом та батьками йому було даровано кремезну козацьку статуру (він справді був донського козачого роду – тому й Донець). Як стверджував сам Михайло Олександрович – «Усі мої пращури, як і мій батько, - козацького роду – племені. Ми – із донських козаків. Тому і прозвано нас донцями. Про це кореневище свого роду мусив замовчувати усе життя…) незрівняно-оксамитового баритону голос, рояль для нього – звичний інструмент.

Для М.О. Донця «кропивничанство» було як звична морська стихія, в якій він купався «вареником у сметані», ставив усі вистави класичного репертуару, створював у них яскраві, неповторні образи як актор, співав усі пісні та арії для баритона. Міг без підготовки стати за оркестровий пульт і диригувати оркестром. Глиба! Та-лан-ти-ще!!!

За своє творче життя Михайло Олексанрович оживив, надихнув у безсмертному балагані національного лицедійства – Театрі, понад сотню класичних і сучасних вистав, і стільки ж виліпив колоритних сценічних образів, і ще… подарував українській театральній культурі так багато прикладів наставника, педагога, організатора і подвижника, що не вистачає слів, паперу і часу, аби все творене і показане мільйонами шанувальників мистецтва сцени, хоч похапки, переказати. Недаремно І.В. Казнадій називає Михайла Донця – людиною легендарною.

Його ім’я яскраво вилискує промінням барвистого таланту другої хвилі корифеїв, ім’я – легенда заслуженого артиста України Донця Михайла Олександровича, замолоду дзвінкого та голосистого співака, віртуозно-пластичного танцюриста, колоритного актора, згодом мудрого режисера середини ХХ століття, професійного музиканта (диригента і піаніста), зовні великої статури, красивої, змістовної, ерудованої людини з великої літери, з якої скульпторові було запросто ліпити образ Гетьмана. Своєю козацькою вродою, зміїною пластикою, чаруючим (баритонального тембру) голосом, вибухово-вулканічним темпераментом, великими вправними руками будівничого з довжелезними пальцями піаніста Вана Клайберна, з усіма притаманними лише йому знаннями, тактовністю, толерантністю, досвідом, премудростями і природженою дитячою вірою і наївністю, як свідчать його колеги по сцені, по життю».

50-60-ті роки ХХ ст. стали зенітом повного розквіту талантів видатного режисера, самобутнього неповторно-яскравого актора, колоритного оперного співця, професійного піаніста і диригента Михайла Донця.

І це сталося на нашій театральній Кіровоградщині. Для всього колективу театру ім. М.Л. Кропивницького, за спогадами його сучасників, Михайло Донець став живим носієм, яскравим унаочненням всієї мистецької реалістичної системи Марка Кропивницького, віддзеркаленням усіх найкращих традицій театру корифеїв, що за влучним висловом                   К.С. Станіславського «увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва».

Всеглядацька слава, любов і шанування мільйонних прихильників музи М.О. Донця дарувалася усім його ролям і виставам. Люди щиро дякували йому за кожну прем’єру сучасного і класичного репертуару: «Фуєте Овехуна» («Овеча криниця») Лопе де Вега, «У неділю рано зілля копала»     О. Кобилянської, «Лиха доля»  («Циганка Аза») М. Старицького, «Чумаки» і «Паливода ХVІІІ століття» І. Тобілевича, а осібно за вершину режисури «Тараса Бульби» М. Гоголя.

Сотні аншлагів на Кіровоградщині, в Чечні, в Північній Осетії, Тулі, Рязані, Тюмені, в Башкирії та Колундійських степах – це було нормою показу місячних гастролей у кожному із вище перерахованих місць. А Гайворон, Ульянівка, Голованівськ, Новоархангельськ, Вільшанка відвідували по 30 аншлагів. Люди йшли дивитися його вистави по кілька разів.

Визначний актор М. Донець демонстрував у кожній своїй ролі таку професійну досконалість школи-системи М. Кропивницького,                         О. Саксаганського, і М. Садовського, ліпив свої сценічні образи настільки глибоко і виразно, що їх можна порівняти хіба що зі статуями еллінів.

Він міг запросто стати до дирегенського пульту і залюбки про диригувати опери «Катерина», «Наталка», «Червона калина» чи «Запорожець за Дунаєм».

У постановці І. Казнадія вистави «Хазяїн» І. Тобілевича Михайло Олександрович унаочнено продемонстрував такого Золотницького, якого глядачі не бачили в жодній виставі за цією п’єсою у провідних театрах України. Це була глиба розуму, виразності, мудрості.

У ролі Вересая із «Соло на флейті» І. Микитенка, яку показували в Києві, по сцені ходила народна велич легендарного українського ватажка.

Майстер корифейського вишколу демонстрував глибини людської душі і мислі, якою володіли, напевно, лише древні філософи. Ще однією рисою таланту Михайла Донця є любов до пісні.

Про це ми дізнаємось із спогадів І.В. Казнадія «…коли в годину дозвілля, серед поплічників по сцені, друзів, Михайло Олександрович забував за келихом усі перестороги, сідав за рояль і, сам собі акомпануючи, співав журливі козацькі пісні та думи кобзарів… Тоді забувалося все, і лише оксамитовий баритон з якимсь неземним тембром володів нашими серцями: «Чом, чом, чом, земле моя?» змінювалося на «Кру-кру-кру…в чужині умру…», а далі – «Ой, гетьмани-гетьмани» і обов’язково «Де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе».

Як безпосередній учень Саксаганського та Садовського, талановитий режисер Михайло Донець залишив після себе чимало яскравих думок і роздумів, переконань, заповітів.

Ось деякі з них: «Класики нашої драматургії і сцени знали достеменно, яке слово треба написати, а яке – ні; як його сказати, щоб воно дійшло до серця кожного глядача. Тобто, коли я починав своє творче життя в театрі корифеїв, уже існувала школа М.Л. Кропивницького, а його учні давали нам прекрасні зразки реалістичного акторства, які радо приймав увесь мистецький світ…» Або ось така думка: «когорта наших перших професійних акторів була не лише високоталановитою, виразною, а тому коханою для всіх мешканців України-Руси, бо уособлювала собою весь менталітет українця (тоді малороса), розмовляла мовою села і міста, вулиці і ярмарку, школи і церкви, так би мовити актори М. Кропивницького були людьми височенної культури, хоч і вийшли із низів, ніяких академій та інститутів не закінчували.» А ще цікаві такі роздуми: «Я вважаю, що кожному художникові (в широкому смислі мистецьких професій) не може бути стороннім і державне мислення, і якщо він може допомогти владі придбати якісь позитивні якості, то відсиджуватись у своїй «хаті скраю» - злочин!» І знову таки: «Важливо режисерові найглибше, краще від усіх знайти усі звичаї, обряди і традиції свого народу. Важливо, наскільки ти артистичний володар високої культури, здатен віддати людям енергетику… І той, хто може шепотом передати увесь біль народу – геній.»

Це, безумовно, не все, що він написав, висловив, залишив десь у блокнотах, зошитах чи на полях п’єс. Але і ці кілька його думок свідчать нам про його пряму безпосередню спадкоємність корифеям, практичним продовженням їх святої мистецької справи у його сценічній діяльності, яка дійшла і до сьогодення.

Наскільки досконалими були вистави цього самобутнього майстра, свідчить такий факт: на гастролях М.Донця в 1957 році       , в господарстві «Родина» двічі Героя Соціалістичної Праці М.М. Буханько, прямо у розкішному фруктовому саду для театру побудували сцену із телефонних стовпів, з кулісами, помостом і завісою. Запросили виставу М.О. Донця – «Наталку Полтавку» І. Котляревського. До саду з’їхались тисячі наших земляків із усього кулундинського степу з корзинами. Жодних оплесків, лише сльози і схлипування глядачів. А в кінці вистави бурхлива нескінченна овація, встали всі і благали показати виставу… ще раз!! А після другої вистави, сліз і овацій, господарі запросили всіх театралів на берег річки, де їх чекали шашлики, барило оковитої та печене-смажене з гарніром із дарунків місцевих ланів.

Виконавцям партій в опері «Наталка Полтавка» були: Наталка –           Г. Рябова, З. Німенко, Терпелиха – заслужена артистка України В. Чечень, Возний – заслужений артист України М. Білецький, Макогоненко – А. Мартинов, Петро – Ю. Перев’язко, Микола – Г. Рябовол.

На завершення хочеться підкреслити ще одну важливу особливість Михайла Донця, він був людиною толерантною, надзвичайної скромності.

Якщо згадуваний раніше Р.В. Воловик був, як розповідають, людиною надзвичайно вибухового темпераменту і прямого, різкого одвертого слова, то М.О. Донець міг тихо, довго пояснювати усім, чому отого і того не слід робити, і геніально показував, як слід поступати!

Театр, сцену, вистави і ролі любив до самозречення, до останнього подиху.

Завершивши кар’єру головним режисером музично-драматичного театру ім. М.Л. Кропивницького М.О. Донець ще певний час працював режисером «Народного аматорського театру» Олександрійського міського будинку культури, де на робочому місці 21.01.1981 року його нестало.

Він залишив по собі нев’янучу пам'ять. Це був останній із могікан, що працював під рукою корифеїв! Вічна йому слава і вдячність багатьох поколінь степового краю.

Микола Галицький

завідувач меморіального музею

М.Л. Кропивницького

«Народне слово», 24.04.2014 р.