Статті

Л. Тімош належала до когорти провідних майстрів українського мистецтва ХХ ст., чия творчість сприяла театральній славі рідного краю. Понад тридцять п’ять років Лідія Петрівна працювала на сцені Кіровоградського обласного українського музично-драматичного театру ім.М.Л.Кропивницького, де зіграла близько 300 ролей, здобула визнання і любов глядачів.

Майбутня артистка народилася 19 грудня 1918 р. в м. Акерман /Молдавія/ в родині моряка далекого плавання, кочегара пароплава та чорноробочої. В одному з інтерв’ю Л.Тімош згадувала, що батьки були родом з Поділля, звідки і велика любов до української пісні, яку успадкувала їхня донька.

Яким було дитинство артистки  вже не розпитати, але одразу згадується один із  створених нею образів – безжурна  бойова донька моряка Пепітта з оперети «Вільний вітер» І.Дунаєвського. Які б випробування не випадали на долю дівчини, вони лише загартовували її характер.

Шкільні і юнацькі роки Л.Тімош були пов’язані з Одесою. Артистка згадувала, що з дитячих літ зацікавилась театром, разом зі  своїми малими подружками ставила у дворі «Івасика-Телесика» та  інші дитячі п’єси, а згодом мала чималий успіх у виставах самодіяльної драматичної студії робітничого клубу.

Лідію Петрівну називали артисткою щедрої долі і дійсно, саме життя вело її на професійну сцену. Коли була школяркою-семикласницею, то замінила раптово захворілу акторку і зіграла роль Наталки Полтавки в одноіменній п’єсі  І.Котляревського. Цей виступ  з професійними митцями  на сцені клубу району Пересип запам’ятався не тільки юній виконавиці а і глядачам. Наталка-Тімош  проникливо співала  «Віють вітри, віють буйні» , інші пісні. Дівча підкорювало хай не майстерністю, до якої було ще  далеко, а безпосередністю і щирістю виконання.

Щоб захоплення переросло в професію треба було вчитися і Лідія стає студенткою Одеського театрального технікуму, а паралельно з цим, за порадою режисерів-педагогів навчається на вечірньому відділенні одеської консерваторії ім.Нежданової. І хоча в юності багато принад і спокус, серьйозна і відповідальна дівчина цілковито зайнята навчанням, вона наполегливо розвиває свій дар.

У 1937 році Л.Тімош розпочинає роботу у Казахській державній філармонії, при якій працював український музично-драматичний театр.

Всі, хто знав майстра сцени, свідчили, що  відзначалася вона надзвичайною привабливістю, мала гарні очі, якими вміла «розмовляти». Тож не дивно, що талановита дівчина одразу привернула увагу художнього керівництва і вже незабаром виходила на сцену в кожній виставі, грала провідні ролі. Однією з перших стала  роль розлучниці Варки у «Безталанній» І.Карпенка-Карого, а ще були Оксана в «Запорожці за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, Маруся у «Марусі Богуславці» М.Старицького та інші. Ці роботи прищепили любов до класики, виховали гарний смак. Після двох років роботи у Казахстані, нетривалий час працює у пересувному колгоспному Миколаївському театрі ім.Т.Шевченка, а навесні 1941 року стає акторкою українського музично-драматичного театру ім.М.Кропивницького, що утворився і на той час базувався в м.Олександрії.

Успішну ходу затьмарила Велика Вітчизняна війна. На її початку театр ім. М.Кропивницького виїздить до Середньої Азії, працює у братній Туркменії. Колектив, у  складі якого і Л.Тімош, виступає у шпиталях і військових частинах, перед місцевим населенням, де у концертах Лідія співала багато українських пісень...

У 1944 році кропивничани повертаються до обласного центру і відтоді життя колективу та його провідної артистки пов’язане з Кіровоградом.

Візитною карткою театру ім. М.Кропивницького завжди були п’єси зі скарбниці українського класичного репертуару, де  був потрібен такий потужний талант, яким володіла Л.Тімош.

До образів, створених артисткою у перше десятиліття на місцевій сцені належали: чиста, сповнена глибокого, гарячого почуття кохання Хведоска («Дві сім’ї» М.Кропивницького, пост. Г.Воловика,  1948 р.); груба, криклива, схильна до чарки Секлета Лимариха («За двома зайцями»М. Старицького, пост.А.Ратмірова, 1948 р.); волелюбна, стримана у виявленні почуттів Наталя Лимерівна («Лимерівна» П.Мирного пост. М.Донець, 1953р.). У цих ролях артистка наближалася до вершин, взірці яких нам залишили корифеї української сцени, виходці з орлиного гнізда М.Кропивницького.

Етапною стала роль Маври («У неділю рано зілля копала» за О.Кобилянською, пост. М.Донця, 1955 р.). Красуня-циганка, скривджена багатієм, за гріх народження білявого хлопчика була вигнана з табору. Розлучена з дитям, позбавлена людського спілкування  вже стара Мавра доживає вік у  відлюдненій хатині. Аж ось неочікуване щастя – зустріч з рідним батьком і звістка, що син не помер, він  майже поряд. І враз змінювалась окрилена жінка, розгладжувалося, світлішало обличчя, неначе й небуло двадцяти років поневірянь, зневаги.  Проте терплять крах всі сподівання : син-баламут гине від руки зрадженої ним дівчини Тетяни... В багатьох сценах артистка тонко передавала душевний стан своєї героїні, була дуже пластична і органічна в танці (яка ж циганка без танцю),  використовувала увесь мистецький арсенал аби достукатися до глядацьких сердець. І глядач віддячував листами,  щедрими аплодисментами  уже при самій появі артистки на сцені. Вистава тривалий час залишалась у репертуарі, її показували на гастролях.  У 1967 році журнал «Театр», № 1 помістив статтю «Два враження», де розповів про незабутній образ Маври створений  нашою землячкою.

До значимих робіт ще досить молодої акторки належала роль примхливої красуні Анелі Ангарович з вистави «Для домашнього вогнища» І. Франка, пост. І.Казнадія, 1956р. Дружина капітана-героя, якому суспільство дорікає мужицьким походженням,  хоче бути  рівнею баронам та графам. Для «родинних інтересів» Анеля стає на злочинну стежку: їздить по селах і відбирає вродливих дівчат, які згодом обманом потрапляли для будинків розпусти. За прекрасним обличччям ніжної матері, люблячої дружини – інша людина. Глядач був вражений  новою роботою улюбленої акторки, ненавидів і водночас співчував її героїні.

В історії  кіровоградського театру був період, коли активно виставлялася оперета, музичні п’єси. Глядач  середини ХХ ст. щиро аплодував  Тімош–Акуліні, героїні Пушкінської «Панночки-селянки», сміявся над витівками безпосередньої смуглянки, якій зовсім не пасує маска манірниці . Надовго запам’ятався такий же яскравий образ дівчини-гусара Шури Азарової з «Голубого гусара»  М.та Л.Гальперіних, де до  героїчних рис своєї героіні актриса додавала жіночності і людської привабливості, а дует артистки з К.Паракон’євим-Ржевським називали неперевершеним.  

Театр був завжди цікавим тим, що віддзеркалював суспільне життя, тож артистка  не відмовлялась від негативних персонажів, гра яких сприяла  громадському прозрінню, духовному очищенню. Чого варта була роль Кіри Карлівни, дружини прокурора, яка від неробства не знає чим зайнятися («Дочка прокурора» І.Микитенка,  реж. В.Добровольський, 1954р.) Грала Л.Тімош свою героїню настільки переконливо, що кожна її поява викликала гнів і обурення глядацької аудиторії. І було неважливо, грала акторка ролі великі чи менш значимі, бо навіть у схематичні образи вміла вдихнути життя.

Кіровоградський обласний український музично-драматичний театр ім. М.Л.Кропивницького під режисурою засл. арт.УРСР М.Донця  кінця 1950-х років, за думкою знавців і поціновувачів, був театром ансамбля, де кожен з митців створював свій захоплюючий образ. Серед кращих –  Тімош Л.П., яка у 1960 р. отримує  звання зас.арт.УРСР.

Наступне десятиріччя дарує акторці можливість продемонструвати мистецтво перевтіляння у таких ролях як: прекрасна маркіза Дорімена («Міщанин у дворянстві» Ж.Б.Мольєра);  знедолена безправна Джериха  («Микола Джеря»); невдячна і безжальна в боротьбі за корону  Гонерілья («Король Лір» В.Шекспіра); колоритна  Мокрина  («Сорочиський Ярмарок» М.Старицькрго);  запальна Любов Ярова («Любов Ярова» К.Треньова), грає іші ролі, що розкривають глибину її самобутнього таланту.

У 1968 році Л.Тімош присвоюють звання народної артистки

УРСР. Лідії Петрівні  вже 50, про неї говорять як про митця старшого покоління, який рік за роком створює нові, несхожі на попередні образи, називають господинею сцени. Трепетно гортаємо сторінки машинописів рецензій на вистави театру ім. М.Кропивницького... Тепер все частіше акторка грає ролі матерів, старих жінок. Ось її Ганна Безсмертна, яка попри похоронку дочекалась сина з війни («Правда і кривда» М.Барського), справжня селянка, чиї руки пахнуть хлібом і землею. Або Серафима Корнеєва («Вдови» І.Рачади), особисте горе якої поєдналося з горем всенародним. А ще – Половчиха, мати п’яти синів, які в роки жорстокої класової боротьби йдуть різними шляхами («Залізна троянда» за романом  Ю.Яновського «Вершники»).

У 1970-х рр. колектив театру на 80 % складався з молоді. Для акторів нового покоління Лідія Петрівна була носієм  кращих традицій кропивничан. Її гра у реалістичній манері, неймовірна енергія, вміння побачити драматизм у комедії, лірику у гротеску заслуговували найвищої оцінки. Рецензенти не шкодували  епітетів: «чудово, майстерно, своєрідно».    

У 1973 році на сцені кіровоградського театру відбулась особлива подія. У виставі «Пора жовтого листя» М.Зарудного, що відкривала сезон, брали участь гості зі столиці, народні артисти СРСР  В.Дальський та Н.Ужвій. Іменита гостя талановито втілила образ Устини  Федорівни, простої жінки, депутата райради, носія справжньої духовності. Устина Федорівна все життя творить прекрасне – розмальовує посуд,  дарує людям радість. Слідом за Н.Ужвій  цю роль виконувала Л.Тімош, розкривала красу кохання, що спалахнуло в серці одинокої жінки в пору жовтого листя, а разом з тим змалювала  ще і образ борця за красу життя. 

Жінка з  твердим, незалежним характером, Лідія Петрівна мала як  симпатиків, так і навпаки. Але актрису поважали, вона  була членом художньої ради театру,  неодноразово обиралась депутатом Кіровоградської міської та обласної Рад депутатів трудящих.

Маючи пенсійний вік продовжувала працювати.

У 1982 р. Україна відзначала 100-річчя українського професійного театру. Готуючись до цієї дати,  театр ім. М.Кропивницького здійснив  постановку п’єси «Талан» М.Старицького де використав музику з творів  М.Кропивницького (постановка засл.арт.УРСР В.Савченка, 1981р).  Як відомо, п’єcа «Талан» була написана з життя українських акторів ХІХ ст. і  розповідала  про важкий  шлях жінки-митця.  Праобразом головної героїні Лучицької  стала легендарна українська артистка Марія Заньковецька. Лучицька (у виставі кропивничан  її грала засл.арт.УРСР В.Дронова) самовіддано служить сцені, але покохавши  молодого поміщика

Квітку залишає театр. Та життя в маєтку не робить її щасливою... Роль Олени Миколаївни, матері Антона Квітки   (чередуючись з засл. арт. УРСР С.Мартиновою) грала Лідія Петрівна Тімош. Її героїня, багата дворянка була  яскравим носієм консерватизму, зверхнього ставлення до людей мистецтва. І знову глядач бачив свою Л.Тімош, підкорювався магії її  таланту. ...Коли згадуєш цю виставу тридцятирічної давнини і  роль Л.Тімош, уявляється, що саме так грали колись корифеї – потужно, яскраво,  не  заграваючи з глядачем, не боючись лайок і прокльонів на адресу блискучо зіграного негативного персонажа.

На схилі літ Лідія Петрівна переїхала до м.Горького, де мешкала її донька Світлана, випускниця Київського театрального інституту ім.І.Карпенка-Карого, драматична артистка.  Померла у 2000 р., похована далеко від Кіровограда. Проте пам’ять про талановитого митця зберігається в спогадах і фотографіях, які використовуються у виставках, присвячених історії Кіровоградського академічного обласного українського иузично драматичного театру ім. М.Л.Кропивницького.

.

Черняк Н.Б.- екскурсовод меморіального музею М.Л.Кропивницького

Опубліковано в газеті «Народне слово» № 13 (3135) від 27.03.2014 р.