Статті

Володимир Леонідович Миронович  (1939 – 2007) належав до когорти провідних майстрів української сцени, чиє життя протягом понад 20 років було пов’язане з Кіровоградським академічним обласним українським музично-драматичним театром ім. М.Л.Кропивницького. На овіяній славою сцені митець зіграв  чимало ролей, створив галерею образів, які запам’яталися  і полюбилися глядачу. Вистави за участю знаного актора примножили славу кропивничан.

В.Миронович народився 8 лютого 1939 року в м.Запоріжжі у театральній родині. Батьки, Леонід Володимирович та Олена Захарівна працювали акторами Запорізького обласного українського музично-драматичного театру, мали своїх шанувальників. Хлопець зростав у творчій атмосфері, виховувався у повазі до батьків, бачив їх захоплення улюбленою справою. З ранніх літ визначився з професією –  мріяв бути актором. Талановитий юнак мав всі дані для сцени: високий, ставний,  з привабливим обличчям, гарним співочим голосом, що і обумовило його майбутнє . У 21-річному віці (1960) закінчив Київський державний  інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого (керівник курсу – засл. діяч мистецтв України Л.Олійник).

Трудову діяльність  розпочав у Черкаському обласному українському музично-драматичному театрі ім.Т.Г.Шевченка. Проте справжнє професійне становлення, розкриття обдарованості актора широкого діапазону відбулося на кіровоградській сцені в колективі кропивничан (1965 -1969).

Цей період  був пам’ятним такими постановками, як: «Маруся Богуславка» М.Старицького, «У неділю рано зілля копала» О.Кобилянської, «Наталка Полтавка» І.Котляревського  (режисер М.Донець), «Сорочинський ярмарок» М.Старицького, «Украдене  щастя» І.Франка, «Король Лір» В.Шекспіра (реж. М.Любенко), «Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого (реж. К.Параконьєв), «Тополька моя в червоній хустині» Ч.Айтматова, «Безталанна» І.Карпенка-Карого (реж. А.Ситник),  «Дай серцю волю – заведе в неволю» М.Кропивницького (реж. І.Казнадій). Поряд  із зразками української  драматургії виставлялися сучасні п’єси («Варшавська мелодія» Л.Зоріна), популярні оперети ( «Поцілунок Чаніти» Ю.Мілютіна, «Під чорною маскою» Л.Лядової). На сцену виходили  визнані майстри старшого і середнього поколінь -  Ф.Чечень,  М.Білецький, І.Терентьєв, К.Параконьєв, Л.Тімош, Н.Ігнатьєва, Г.Семенов  та представники тоді молодшої хвилі кропивничан : І.Кравцов, В.Попудренко, А.Любенко, С.Мартинова, В.Трибиненко, В.Зіноватний, інші. Всі разом вони складали сильний колектив,  де шанувалися заповіді і традиції корифеїв,  було місце творчому пошуку. Велика працездатність, вдумливість, щирість і пристрастність виконання стали запорукою перших вагомих успіхів В.Мироновича.  Про його роботи згадувалось на сторінках місцевих видань. Зокрема газета «Кіровоградська правда» за 1968 рік друкує статтю Л.Ландарської та О.Гудалова, присвячену виставі «Під чорною маскою», де В.Миронович блискуче зіграв центральну роль  Івана Давидова. Прообразом героя став  І. Піддубний, абсолютний чемпіон світу  з французької боротьби. Кумир кін. ХІХ – поч ХХ ст. був  виходцем з селян, працював портовим вантажником, циркачем. У виставі, як і у житті, постає фізично і духовно сильна людина, для якої чесність – проводир до перемоги. Автори статті, відомі кіровоградські актори, високо оцінили роботу своїх колег, в їх числі – В.Мироновича:  «Молодий актор з честю витримав серйозний екзамен, і йому навіть не дорікнеш, що щось зроблено похапцем. Він грає щиро і безпосередньо». Серед  ролей  В.Мироновича – козак Софрон («Маруся Богуславка»),  герцог Альбанський («Король Лір»), Ілляс («Тополька моя  в червоній хустині») та інші, проте попереду було ціле життя сповнене цікавої роботи, знаменних і таких несхожих  ролей. У кінці 1969 р. театральна родина Мироновичів на тривалий час залишає Кіровоград. Володимир Леонідович і його дружина, Євгенія Іванівна  Мельниченко-Миронович  працюють в Луганському облдрамтеатрі (1969 – 1971), Львівському театрі юного глядача ім. М.Горького (1971 – 1972), Полтавському облмуздрамтеатрі ім. М.В.Гоголя (1972 – 1991). Згодом, споглядаючи пройдений шлях,  Володимир Леонідович  любовно згадував ролі: Семена, сільського трударя, з вистави «Дай серцю волю, заведе в неволю» (в доробку артиста був і не менш цікавий  образ його антипода Микити, багатія-гультяя), Гриця з вистави «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М.Старицького (а ще грав у цій же виставі  старого парубка-інтригана Хому), Гната у «Безталанній» І.Карпенка-Карого. На полтавській сцені, де здобув звання заслуженого артиста УРСР (1984 р.) митцем були створені  незабутні образи Енея («Енеїда» І.Котляревського), Кареніна («Живий труп»  Л.Толстого), Антоніо Террачіні («Пам’ять серця» О.Корнійчука).

У 1991 році родина Мироновичів повернулася до м.Кіровограда, де Володимир Леонідович працював актором, провідним майстром сцени, його дружина Євгенія Іванівна – артисткою, завтрупою театру ім. М.Кропивницького. Цей період ознаменувався  піднесенням творчих і душевних сил, народженням нових різнопланових сценічних образів. В доробку актора з’являються ролі:  Сава («Сава Чалий» І.Карпенка-Карого), актор М. Садовський («Коли розлучаються двоє» М.Барського), чиновник Гаранін («Бажання екстриму» А.Крима), Торчалов («Пристрасті по Торчалову» П.Воронова), поміщик Воронов («Доки сонце зійде,роса очі виїсть» М.Кропивницького), Городничий («Ревізор» М.Гоголя), Максим Залізняк («Гайдамаки» за Т.Шевченком). У 2007 р. В.Мироновичу було присвоєно звання народного артиста України.  Попри зайнятість, митець знаходив час, щоб зустрітися з шанувальниками театрального мистецтва, зокрема, разом з товаришами-колегами, народним артистом  України Іваном Кравцовим, заслуженими артистами України Анатолієм Литвиненком та Галиною Романюк неодноразово брав участь у заходах – «Театральних втальнях» меморіального музею М.Л.Кропивницького. Відвідувачі музею побачили актора в образах Мартина і Терешка («Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого), Підгайного («Серенада кохання» за М.Кропивницьким)...

У 2008 р. Володимира Леонідовича не стало. Але продовжує роботу у театрі дружина, Є.І.Миронович, яка разом з молоддю виходить на сцену, радує новими ролями, яскравими образами, передає свій величезний  досвід, що як і талант послужиться рідній кіровоградській сцені.

 

Черняк Н.Б., екскурсовода меморіального музею  М.Л.Кропивницького.

 

Опубліковано в газеті «Наше місто» №11 (223) стор.4,  від 13.03.2014 р.