Статті

«Великі речі, дві, мов одна: перша – любов, а друга – війна» - так лаконічно охарактеризував Редьярд Кіплінг ніби нешироке, але насправді невичерпне коло тем, які завжди пробуджують величезний інтерес. На щастя (чи на жаль) для шановних читачів та читачок цієї статті, автор пропонує звернутися до значно менш складнішої тематики – другої. Мова піде про останню світову війну, а точніше про її назву та назву дня коли вона закінчилася.

Передбачаю, однак, що дехто з читачів залишиться розчарований ознайомившись з цією невеликою публікацією, адже в ній він не знайде відповіді на запитання “День Перемоги чи День Пам’яті, Велика Вітчизняна чи Друга світова”. Більш того, якщо Ви дійсно очікуєте від мене відповіді на поставлені запитання, то зізнаюся, що я, як історик, цієї відповіді не знаю. Оскільки тут справа полягає не лише у визначенні хронологічних меж та відповідного до них опису подій цієї війни, а стосується куди більш складного явища, пов’язаного з проблемами історичної пам’яті сучасних українців про цю війну. Бо, напевно, жодна інша подія, окрім Голодомору, не залишила такий відбиток в історичній пам’яті народу України, як ця війна.

Звичайно, я, як людина з історичною освітою, здобутою в умовах незалежної України, є прихильником вживання дефініції – “Україна в роки Другої світової війни” (водночас жодним чином не відкидаючи поняття Велика Вітчизняна війна). Аргументи на користь цього досить прості і водночас переконливі. Відкрийте практично будь-яку книгу про війну, котра побачила світ останнім часом, і Ви знайдете цілу купу різноманітних доказів, які переконуватимуть Вас, що війна для України розпочалася не з нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз, а з окупації військами останнього Західної України.

І якщо сучасні українські історики, у більшості своїй (але не повністю), відмовилися від вживання терміна Велика Вітчизняна війна, то серед пересічних українців такої одностайності немає взагалі. Ось вже 70 років, як закінчилася війна, а вони й досі не можуть визначитися в якій же війні воювали їхні предки: Великій Вітчизняній чи Другій світовій.

У 2005 р. соціологічною службою Центру Разумкова було проведено дослідження в рамках якого мешканцям різних регіонів України поставили запитання: з якою назвою війни проти фашизму Ви більш згодні? Виявилося, що більша частина опитуваних, зокрема 56,9 % воліють називати цю війну Великою Вітчизняною, 31 % вважає, що це була Друга світова і 5,4 % переконані, що українці воювали в німецько-радянській війні.

Як ми бачимо єдності в українському суспільстві щодо назви, а відповідно й образу цієї війни не спостерігається. Єдине, що можна стверджувати з цілковитою впевненістю, так це те, що в сучасній Україні існує певна амбівалентність понять “Велика Вітчизняна” і “Друга світова”. Тобто ці два поняття вживаються українцями одночасно, не виключаючи одне одного. Які ж причини цієї амбівалентності, чому думки українців, які мешкають в одній незалежній державі такі різні? Відповідь на це нелегке питання, на думку деяких вітчизняних науковців, лежить у площині історичної пам’яті сучасної української нації.

Через багатовіковий бездержавний статус української нації, формування її історичної пам’яті перебувало під впливом спочатку російської імперської, а згодом радянської історичної політики. Власне, стрижнем цих політик пам’яті було створення численних історичних міфів, які через шкільну і вузівську освіту, ЗМІ, телебачення втовкмачувалися в голови пересічних українців, у свідомості яких, таким чином, створювалося спотворене уявлення про ту чи іншу подію історії.

Так сталося з Великою Вітчизняною війною, події якої з роками обростали все новими і новими міфами, а саме поняття, яке вигадав сталінський академік О. Ярославський, міцно укорінилося у масовій свідомості українців й по сьогоднішній день. Пам’ять пересічного українця про Велику Вітчизняну війну на практиці зводиться не до розуміння ним всієї її багатогранності і неоднозначності, а до декількох міфів, які, у свою чергу, формують в цілому міф під назвою “Велика Вітчизняна війна”. Основним постулатом якого є сакральний образ війни. Все, що стосується війни українцями шанується, як щось святе і непорушне. Тому коли хтось говоре або ж пише в позитивному світлі про ОУН-УПА чи військові дії німецької армії, а в негативному, наприклад, про підпільно-партизанський рух його відразу ж звинуватять в не патріотизмі, посяганні на священну пам’ять і неповазі до ветеранів. І тут, зовсім байдуже, що німці дійсно воювали непогано і бійці УПА, як не крути, були єдиними хто боровся у 1939-1945 рр. на території Україна за її незалежність (в прямому розумінні) та й підпільно-партизанського руху у таких розмахах, у яких він зображувався радянською історіографією не було. Міф сильніший за історичну правду.

У радянські часи поняття “Велика Вітчизняна війна” було одним із наріжних націотворчих міфів, створюваних радянською історичною наукою, з метою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу. З розпадом СРСР й отриманням Україною незалежності відбувся крах радянської історичної методології і перед українськими історики постало питання: з яких позицій вивчати й трактувати історію Великої Вітчизняної війни? Розпочалося масове ревізіювання як історії України в цілому, так і війни зокрема. Як писав Д.Б. Галдейн: кожне нове покоління має писати власну історію.

Проте, одностайного переходу від поняття Велика Вітчизняна до поняття Друга світова в сучасній Україні так і не відбулося. Про це, свідчить і одночасне вживання цих двох дефініцій істориками, і бажання значної частини українського суспільства називати цю війну “Вітчизняною”, а не “світовою”. У чому, однак, сходиться половина (якщо не більше) українців так, це те, що ця війна мала виразний український чинник. Це створює в них почуття гордості тією роллю, яку у війні відіграли українці. Зрозуміти коріння цього консенсусу може лише той, хто стежив за зиґзаґами політики нової української влади. Від початку 1990-х років спочатку несміливо, а потім дедалі голосніше нав’язувалася нова офіційна лінія: для українців Друга світова війна була-таки Великою Вітчизняною війною, з тим, однак, суттєвим зауваженням, що їхньою “вітчизною” був не СРСР, а була Українська РСР. Мовляв, вони бачили в цій радянській республіці свою “державність” і щоб довести це, готові були жертвувати заради неї своїм життям…Чи не вперше цю позицію офіційно озвучив Леонід Кучма під час відзначення в Україні 50-річчя “Великої Вітчизняної війни”. Якраз режим Кучми виявився дуже вправним у маніпулюванні історичною пам’яттю. Як добрий аптекар, він старанно змішував між собою два дуже їдкі та взаємозаперечні реактиви, щоб одержати ліки на національну недугу роз’єднаності. Цими реактивами були радянська й національна версії української історії. Виразного “українського образу” війні продовжував надавати й Президент Віктор Ющенко, заявляючи у своїх виступах, що “Перемога – це свято української державності” і “…мільйони українців любили свою державу, любили Україну. Кожен з них захищав і гинув за Україну” (а не за Радянський Союз!). Вершиною символічного змішування радянської і національної версій української історії стало підписання В.А. Ющенком в один день – 26 березня 2009 р. – указів про створення нового ордена “Хрест Івана Мазепи” та про нагородження ветеранів ювілейною медаллю “65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”. У підсумку такої державної політики пам’яті ми маємо використання поняття “Велика Вітчизняна війна” в офіційних документах, що видаються Президентом України та Верховною Радою України. А з іншої сторони оперування поняттям “Друга світова війна”, а не “Велика Вітчизняна” у шкільних  і вузівських підручниках наукових та науково-популярних працях українських істориків.

І на закінчення про те, що для українці має бути 9 травня: Днем Перемоги чи Днем Пам’яті? Колись одного із відомих істориків запитали: пане професоре, перемогу у якій війні ми маємо святкувати (У Другій світовій чи Великій Вітчизняній?) чи, відповідно, коли ми маємо її святкувати (8 чи 9 травня?), той стенаючи плечима відповів: «як взагалі можна святкувати війну? Досить глянути на карту, щоб зрозуміти: це не була наша війна, це була війна за контроль над нами. Чи, точніше, над нашими предками, що мали «щастя» опинитися у 1939-1945 рр. між Берліном і Москвою»…

 

Борис Шевченко, історик.

«Нова газета»