Статті

pub265.jpg (22600 bytes)

  У сучасній краєзнавчій літературі стратегія, хід та результати Кіровоградської наступальної операції, проведеної військами 2-го Українського фронту в період з 5 по 16 січня 1944 р., розглядаються багато в чому на основі мемуарів генерала армії Івана Степановича Конєва. У своїх “Записках командуючого фронтом” І.С.Конєв дав досить детальний аналіз подій     Кіровоградської операції, який на багато років став орієнтиром для дослідників під час вивчення тих подій.     Не применшуючи важливості й цінності спогадів командуючого 2-го Українського фронту, необхідно зазначити, що мемуари (не лише І.С.Конєва, а й інших воєначальників Великої Вітчизняної війни) – річ досить суб’єктивна. Оскільки, по-перше, вони відображали особистий, а тому не завжди об’єктивний погляд автора на описувані події, а по-друге, мемуари піддавалися ретельному рецензуванню різноманітними комісіями.
   Безперечно, у фактологічному плані маршал Конєв детально описав хід тих подій, які увійшли в історію під назвою Кіровоградської наступальної операції. Проте, коли читаєш “Записки командуючого фронтом”, складається враження, що це була локальна операція, яка відбувалася незалежно від одночасних з нею наступальних дій, боїв та операцій на інших фронтах. Пізніше такий регіональний погляд на Кіровоградську операцію з мемуарної літератури перекочував у наукові та науково-популярні публікації радянської й сучасної історичної та краєзнавчої науки.
   Але ж сучасні дослідження свідчать, що Кіровоградська наступальна операція 2-го Українського фронту відбувалася у тісному взаємозв’язку з воєнними операціями 1-го (командуючий – генерал армії М.Ф.Ватутін) та 3-го (командуючий – генерал армії Р.Я.Малиновський) Українських фронтів.
   У результаті грудневого наступу 1943 року війська 2-го Українського фронту прорвали оборону противника по р. Інгулець й наблизились до міста Кіровограда.
   Відповідно до вказівок Ставки Верховного Головнокомандування (СВГ) Військова рада 2-го Українського фронту розробила план наступальної операції. Згідно з ним планувалося ударом в напрямку Казанки і Березнегуватого (Миколаївська область) вийти в тил нікопольському угрупованню противника і, взаємодіючи з 3-м і 4-м Українськими фронтами, його знищити. Таким чином, на початок грудня 1943 р. 2-й Український фронт взагалі не мав наступати в кіровоградському напрямку, а повинен був кинути всі свої сили на знищення нікопольського ворожого угруповання.
   Однак ситуація, що склалася на кінець 1943-го, зумовлена передусім успішним наступом 1-го Українського фронту, який в цей час вдало проводив Житомирсько-Бердичівську наступальну операцію, і це суттєво скоригувало плани керівництва 2-го Українського фронту та СВГ.
   Нове завдання військам 2-го Українського фронту було визначено в директиві № 30272 Ставки ВГ від 29 грудня 1943 р.: “В связи с успешным наступлением войск 1-го Украинского фронта Ставка Верховного Главнокомандования, во изменение директивы № 30262 от 9.12.1943 г., приказывает:
   1. 2-му Украинскому фронту, прочно удерживая занимаемый рубеж на своём левом крыле, не позднее 5 января 1944 г. возобновить наступление, нанося главный удар на Кировоград силами не менее четырех армий, из которых одна танковая.
   2. Ближайшая задача – разбить кировоградскую группировку и занять Кировоград, охватывая его с севера и юга. В дальнейшем овладеть районом Ново-Украинка, Помошная и наступать на Первомайск с целью выхода на р. Южный Буг, где и закрепиться.
   3. Одновременно нанести вспомогательный удар силами двух армий в общем направлении Шпола, ст. Христиновка”.
   Таким чином, ударом на Кіровоград та Первомайськ передбачалося розколоти німецький фронт на Правобережній Україні, що мало сприяти наступу як 1-го, так і 3-го Українських фронтів. Допоміжний наступ двох армій 2-го Українського фронту на Шполу і Христинівку був спрямований назустріч військам 1-го Українського фронту, який, проводячи Житомирсько-Бердичівську операцію, головного удару завдавав на Вінницю, а допоміжні – на Ровно (Рівне) і Христинівку.
   У Христинівці війська обох Українських фронтів мали з’єднатися, оточивши таким чином угруповання німецьких військ в районі Канева, Сміли й Звенигородки.
   Отже, якщо порівняти Житомирсько-Бердичівську та Кіровоградську фронтові наступальні операції, можна з упевненістю відзначити, що за тактичним задумом вони були подібні. Стратегічний план обох операцій передбачав завдання основною частиною військ фронту головного удару та водночас виділення декількох армій для проведення допоміжного наступу. Тому, мабуть, твердження сучасних українських і російських дослідників про те, що штучний розподіл задуманої як єдине ціле операції двох фронтів на самостійні фронтові операції був неправильним. Мабуть, краще б було називати її Житомирсько-Кіровоградською операцією 1-го та 2-го Українських фронтів.
   Важливо також торкнутися ще одного головного питання в історії Кіровоградської наступальної операції – її результатів. У радянській історичній науці утвердилась думка про те, що головним результатом цієї операції було визволення міста Кіровограда, внаслідок цього операцію вважали цілком вдалою і завершеною. Проте, як відомо, Кіровоград був визволений 8 січня 1944 р., а наступальна операція тривала до 16 січня.
   Отже, які ж були її результати?
   По-перше, головним досягненням 12-денної операції було оволодіння радянськими військами важливим вузлом доріг – Кіровоградом. По-друге, глибина просування військ 2-го Українського фронту (при відносно невисоких темпах наступу, в середньому 3-4 км на добу) склала 40-50 км. По-третє, І.С.Конєву не вдалось розвинути удар на Первомайськ, що мав привести до розсічення німецької оборони та сприяти наступу 1-го та 3-го Українських фронтів і виходу їх на рубіж р. Південний Буг. По-четверте, нереалізованим залишився задум оточення німецького угруповання на канівському виступі. Війська 1-го Українського фронту, розпочавши наступ 24 грудня 1943 р., на 12 січня 1944 р. просунулись вперед на 200 км та перехопили основні шляхи відходу канівського угруповання ворога. Проте війська 2-го Українського фронту не виконали поставлених завдань. Затримавшись у боях за Кіровоград, 14 січня вони були в 120 км від Умані та станції Христинівка. У мемуарах Е. фон Манштейна, який навіть не відчув загрозу удару фронту І.Конєва у північному напрямку, діям 2-го Українського фронту відведено всього кілька рядків: “Хоча фронт 8-ї армії був відтиснутий дещо на захід і нам довелось залишити Кіровоград, противник поки що не міг здійснити рішучий прорив з метою оточення наших військ у Дніпровській дузі”.
   Затримка військ 2-го Українського фронту в боях під Кіровоградом призвела до доволі серйозних негативних наслідків. Частина військ 1-го Українського фронту зазнала відчутних втрат, зокрема у районі Звенигородки, фактично до 20-х чисел січня 1944 р. в оточенні перебували частини 136-ї, полк 167-ї стрілецьких дивізій та 6-та мотострілецька бригада.
   У директиві Ставки від 16 січня 1944р. вина за невиконання завдань фронту покладалась на І.С.Конєва. “…Все це Ставка відносить до недостатньої організованості дій військ і відсутності з Вашого боку наполегливості у виконанні завдань як поставлених Ставкою, так і Ваших особистих наказів”.
   У спогадах маршала СРСР подана “дещо інша” інтерпретація завершення Кіровоградської операції. “Оскільки поставлена мета була уже досягнута, а війська… дуже втомилися, мною був відданий арміям наказ про перехід до оборони”.
   Звичайно ж, сьогодні абсолютно зухвало було б звинувачувати війська 2-го Українського фронту і його командуючого генерала армії І.С.Конєва в тому, що відбувалося на наших землях 70 років тому. Конєв був, безперечно, талановитим військовим, легендарним полководцем Великої Вітчизняної війни. Тим більше, що військам 2-го Українського фронту протистояла німецька група армій “Південь”, командуючим якої був генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн, за визначенням дослідників, “лучший оперативный ум” вермахту. Фон Манштейн одночасно із контрударами по військах 1-го Українського фронту здійснив заходи з локалізації наступу і військ 2-го Українського фронту, перекинувши в смугу останнього три танкові дивізії та моторизовану дивізію “Велика Німеччина”. Завдяки цим заходам Е. фон Манштейну вдалося зупинити війська І.С.Конєва в районі Кіровограда, не допустивши таким чином їх вихід до Христинівки, що призвело б до оточення канівського угруповання німецьких військ.
   Отже, за фактичними результатами дій радянських військ історики штучно поділили задуману як єдину військову операцію 1-го та 2-го Українських фронтів на дві самостійні фронтові операції: Житомирсько-Бердичівську та Кіровоградську. Проте, враховуючи їх стратегічну мету, хід та результати, можна з упевненістю стверджувати, що це була спільна операція двох фронтів, яку необхідно називати Житомирсько-Кіровоградською наступальною операцією та вважати її незавершеною.

 

Борис ШЕВЧЕНКО,
молодший науковий співробітник відділу історії обласного краєзнавчого музею.

 

"Народне слово", 24.01.2013