Статті

pub241.jpg (22412 bytes)

   Мабуть, нікого не подивує бажання автора звернутися до теми відносин таких велетнів української культури, як М./І.Кропивницький і Д.І.Яворницький. Напрямки їх діяльності дещо різні, але мета одна - "Корисна для української людності праця". Так висловився у своїй епістолярній спадщині Д.І.Яворницький про свою працю. І, мабуть,ні в кого не виникне заперечень, що ця визначальна фраза (думка) прямо стосується і М.Л.Кропивницького. Адже вони обоє все своє життя працювали для української людності.    Ця тема спеціально не привертала уваги дослідників, хоч дехто з них побіжно порушував її, як правило, в автобіографічній літературі. Працівники меморіального музею М.Л.Кропивницького частково ознайомилися з нею під час вивчення епістолярної спадщини Марка Лукича.
   Листи його до Дмитра Івановича, вміщені в 6-й том творів М.Кропивницького, могли лише частково відповісти на ряд запитань, що виникли в процесі розробки теми. Тому автору довелося звернутися до низки інших джерел, щоб дослідити тему.
   На превеликий жаль, як завжди, відсутність коштів не дала змоги виїхати до музею Д.І.Яворницького з науковою розвідкою, а тому тема залишається не повністю дослідженою.
   Отже, оцінити роль М.Кропивницького та Д.Яворницького в духовному житті українського народу в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. можна лише тоді, коли добре ознайомишся з особливостями тієї епохи.
   Наступ реакції в 70 – 80-х роках ХІХ ст. супроводжувався забороною української мови, переслідуванням діячів культури, письменників і вчених. Ці дії продовжувались, на жаль, і в ХХ ст. Виявляти відверто симпатії до української мови, літератури, історії було небезпечно. Тим більше небезпечно було публічно виступати на сцені, досліджувати й популяризувати героїчне минуле України, національну своєрідність її етнографії, фольклору тощо.
   Тільки мужні люди, справжні патріоти вітчизняної культури могли зважитись за тих умов активно працювати в галузі українознавства. Саме до таких патріотів належать М.Кропивницький та Д.Яворницький.
   У ХХ ст. традиції велетнів української культури продовжували М.Донець – заслужений артист України, колишній головний режисер українського музично-драматичного театру ім. М.Кропивницького, І.Казнадій – заслужений діяч мистецтв України, колишній головний режисер цього ж театру, та М.Смоленчук – кандидат філологічних наук, краєзнавець, колишній викладач нашого педагогічного інституту. До речі, саме він був ініціатором створення меморіального музею М.Л.Кропивницького в Кіровограді.
   Марко Кропивницький – один з найвидатніших українських дореволюційних драматургів, могутній артист, блискучий режисер, учитель декількох поколінь наших акторів, який все своє життя присвятив боротьбі за створення і утвердження українського професіонального театру.
   Дмитро Яворницький (8.ХІ.1855 – 5.08.1940) – археолог, фольклорист, краєзнавець, етнограф, музеєзнавець, лектор, письменник, він був ще й феноменальним ученим-енциклопедистом, котрий крізь усі випробування і лихоліття проніс свою закоханість у запорізьке козацтво. 
   Перше знайомство Кропивницького з Яворницьким відбулося восени 1884 року в Харкові, куди трупа з Єлисаветграда приїжджала на гастролі. Марко Лукич тоді був уже відомим драматургом, актором і режисером.
   Товариська приязнь першого знайомства переростає у теплу та щиру дружбу на все життя. Про стосунки, що склалися між ними, ми довідуємося з листа Яворницького до Я.Новицького, відомого українського фольклориста Східної України, від 20 жовтня 1884 року: «Я познайомився з Кропивницьким. Був у нього і до себе приводив. Що то за душа щира, та добра, та талановита! Якби ви чули, серце моє, як він на бандурі грає? Якби ви почули, як він співає пісні?..». Тут він пише, не тільки про талант Кропивницького-актора, а й про вплив його гри на публіку. Він згадує харківського аристократа Б.Філонова, який божеволіє від Кропивницького. «Тільки гра Марка Лукича, його «тере-фере-ку-ку» могли вплинути на «тонку шкіру панича». В іншому листі повідомляє: «Був у мене Кропивницький. Козача душа. Тричі поцілував його у макушку!..».
   Яворницький в цей час після закінчення Харківського університету працював у Харкові, готувався до професорського звання по кафедрі російської історії. Захоплюється темою Запорізької Січі.
   За це своє захоплення в 1886 р. Яворницький був позбавлений права працювати в Харківському університеті й взагалі жити в Україні. Розбитий морально, пригнічений горем, учений переїжджає до Петербурга.
   Активна життєва позиція Яворницького сприяла встановленню творчих стосунків з передовою інтелігенцією тих міст, в яких вченому довелося мешкати. Перебуваючи в Петербурзі, він брав активну участь в діяльності української громади, приятелював з письменниками і громадськими діячами Д.Мордовцевим, К.Білиловським, М.Могилянським, П.Стебницьким, П.Балицьким та іншими.
   Освоївшись із столичним життям, він влаштовує у себе так звані, як він пише, «суботки», котрі відвідували поети, художники, композитори, актори, студентська молодь. Тут він знайомиться з І.Рєпіним. Восени 1886 року в Петербург приїздила на гастролі трупа М.Кропивницького, склад був блискучий: Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський, Затиркевич-Карпинська, Садовська, Маркова, Мова. 40 чоловік хору і 26 чоловік оркестру.
   Зустрілися давні друзі. Яворницький запросив їх до себе на «суботку», або, як він ще називав, «збіговище». На цю «суботку» прийшов й І.Рєпін. Ця зустріч особливо запам’яталася всім учасникам, про неї вони часто згадували в своїх листах, спогадах.
   Дмитро Іванович пригадує: «Після вечері Сластіон (художник) взяв свою кобзу, сів, склавши ноги на підлозі, й заспівав під акомпанемент кобзи думу «Плач бідних невольників у тяжкій турецькій неволі». Спів глибоко вразив слухачів. Я глянув на Рєпіна і побачив, що з його очей капають сльози:
   – Кобзарю, любий, дорогий кобзарю, ану, змахни з наших очей сльози, щоб вдарили лихом об землю. Ушквар нам веселої! І кобзар ушкварив гопака. Такого гопака, що всіх ніби жаром опалило.
   Тут як випурхне на середину зали Заньковецька, а слідом за нею Садовський. Взута в червоні черевики, вбрана в чудову барвисту плахту, легка і граціозна, Заньковецька, здавалося, літала у повітрі, як метелик, не торкаючись зовсім ногами підлоги.
   До пари їй як танцюрист був Садовський. То повернеться одним боком, то другим, то скоком-боком, то вихилясом та викрутасом, ще й навприсядки піде! А кобзар, граючи, ще й словами жару піддає: «Подивися, дівчино, який я моторний, подивись, оглянься, який я удався!».
   І раптом, на диво всім, зненацька зривається з місця І.Рєпін. Рєпін кидається на середину зали в танок, і як пішов, як пішов «викозулювати» ногами, та куди там професійним танцюристам!..».
   Це «збіговисько» дуже подобалось і Марку Лукичу. А І.Рєпін на другий день прислав листа Яворницькому, в якому дуже жалкував, що не здогадався запросити до себе дорогих його серцю гостей з сонячної України. Пізніше він писав: «Помните, как приезжали в Питер Затыркевич, Саксаганский, Заньковецкая и др. Ах как тогда радовались на них! А помните, как Хома Бондаренко (співак і добрий танцюрист) танцевал, и мы гоголевской фразой говорили: «Оце як довго чоловік танцює!». А Затыркевич (какая) весёлая была».
   Під час гастролей в Петербурзі 1886 року Марко Лукич познайомився з молодою жінкою Надією Василівною Гладушенко. В середині лютого 1887р. Марко Лукич переїхав з трупою на південь, а Надія Василівна залишилась у Петербурзі. Але зустрічі не були забуті.
   1 квітня Кропивницький писав з Єлисаветграда своєму близькому приятелеві Дмитру Івановичу: «Спасибі тобі від щирого люблячого тебе серця, що ти розважаєш там мою дівчину, не даєш їй заскучати. Взяла вона моє серце, мою душу і мої думки. Не хочу критися перед тобою: я скучаю за нею, а іноді й місця собі не знаходжу. Що ж, друже мій, така вже, бачиш, у мене вдача: якщо любити, то любити вже так, щоб зайвого куточка не було в серці для друга, якщо любити, то любити вже всією душею, всіма думками і надіями...». А через кілька тижнів, у травні, в Новочеркаську, де тоді грала трупа Кропивницького, відбулося вінчання...
   Часто зустрічаючись, Марко Лукич та Дмитро Іванович ділилися своїми планами і задумами. Марко Лукич хотів помандрувати разом з Яворницьким привільними стежками, які колись належали запорожцям. В одному із своїх листів він писав: «А все-таки так приміряюсь і прицілююсь, щоб літом хоч тижнів зо два поблукати з тобою понад Дніпром, колись то дужим і великим». Згадки про те, що таку мандрівку вдалося здійснити, немає.
   Вельми радів Яворницький з успіхів українського театру, заохочував акторів до творчої праці, про що свідчать вірші «М.Заньковецькій» (1887р.), «М.Л.Кропивницькому» (1908 р.).
   Дружба ця грунтувалася на спільності інтересів, на бажанні об’єднати зусилля творчої інтелігенції для боротьби за розвиток української культури.
   До Яворницького раз у раз зверталося багато людей в найрізноманітніших справах – етнографії, мови, відтворення образу історичних постатей – кожний завжди отримував вичерпну висококваліфіковану відповідь.
   Відомий український драматург М.Старицький, працюючи над драмою «Богдан Хмельницький», звернувся 15 січня 1899 року до Дмитра Івановича й просив допомогти йому «познайомитися зі звичаями тогочасної придворної польської магнаторії. Де б знайти джерела історичні і романтичні – чи не пригадуєте?..».
   У другому листі, датованому 7 грудня 1899 року, Старицький дуже просить Дмитра Івановича порекомендувати, де дістати театральні реквізити – жіночі та чоловічі: гетьмана, генерального судді, генерального писаря та інших». Не обійшовся без допомоги історика і другий корифей українського театру П.Саксаганський.
   «Бачиш, – пише він, – я тільки й знаю, що Возного – це щось нагадує (дворянське) сучасного судебного пристава. Возний вибирався дворянством і приводив тяжущих до суду, і назначав імущество в продаж. Оце й усе, що я знаю. А ж яка його була одежа? Чи ти, голубе, ніколи не находив десь цієї одежі? Якщо маєш, то або намалюй, або опиши, яка то мусить бути одіж. Зостаюсь, як вперше, вірний Опанас Саксаганський».
   Володимир Маркович Кропивницький, син корифея українського театру, в своїй книзі «Із сімейної хроніки» згадує, що Новий 1905 рік «зустрічали на хуторі «Затишок», де пили запорізький мед, подарований батькові в засмоленій бочці його приятелем професором Д.І.Яворницьким».
   Дружба продовжується. На жаль, поки що не вдалося відшукати матеріали, що послідовно відображають дружбу двох велетнів. І хоч матеріали, про які далі йтиме мова, не мають відношення до теми, хочу їх навести, оскільки вони цікаві для історії нашого краю.
   В 80 – 90-х роках Яворницький подорожує землями колишньої запорізької вольниці, збирає археологічний, фольклорний, етнографічний матеріал, систематизує його, пише кілька великих праць. Потрапляє він і в далекі куточки Херсонської губернії, до якої належали й наші регіони.
   В 1899 році в Єлисаветграді Яворницький написав листа Ользі Василівні Волковій – вона мала землі в Олександрійському повіті. Пізніше на хуторі Волкової біля Аджамки він проводив археологічні розкопки.
   У цей час в «Єлисаветградському віснику» з’являються дві праці Яворницького «Илья Муромец в пересказе малорусского слепца» (1889 р., №92) та один з варіантів «Присказки до нюхарей» (1889 р., №182). Але яким чином автор подав їх до друку – невідомо.
   Цікаві розповіді про дещо пізніші подорожі Д.Яворницького землями Єлисаветградщини містяться у спогадах відомого поета, українського славіста з канадського містечка Едмонтона Яра Славутича. Так у книжках «Місцями запорозькими», «Соловецький в’язень» з любов’ю та щирістю пише він про Дмитра Івановича.
   Туди, на хутір під невеликим Гурівським лісом, неподалік якого зберігся прадавній козацький зимівник з часів Гетьманщини, «не раз і не два приїжджав відомий вчений. Він оглядав сволоки з мистецькою різьбою, які збереглися в сухому місці у клуні ( їх показували лише вибраним гостям)» – ронив сльози, коли списував якусь там «вирізьблену дату чи слова молитви із сволока».
   На запрошення місцевих вчителів (а навчався Яр Славутич у с. Благодатному, неподалік Гурівки) Яворницький приїздив до школи і розповідав учням про запорожців. В окрузі його називали «дідом із Січеслава» (саме так називав колишній Катеринослав сам вчений).
   Звичайно, можна було б дослідити цю тему ширше, але й це невелике дослідження проливає певне світло на щиру творчу і людську дружбу двох великих українців – Марка Кропивницького і Дмитра Яворницького.

 

Микола ГАЛИЦЬКИЙ,
завідувач меморіального музею М.Кропивницького

 

"Народне слово", 4.10.2012