Статті

pub159

 Говорячи про історію і культуру рідного краю, ми обов'язково згадуємо, що Кіровоградщина (Єлисаветградщина) є колискою національного класичного театру. Тут народились і творили велетні сцени Марко Кропивницький і Іван Карпенко-Карий, тут запалювались зірки молодших братів і сестри Тобілевичів та неперевершеної Марії Заньковецької.    З єлисаветградської сцени у 1882 р. розпочала свою переможну ходу перша українська професійна трупа, її організатор і керівник М.Кропивницький за 10 попередніх років здобув славу талановитого актора і режисера, жаданого на столичній сцені.
   Дужий самобутній талант митця проявився і на літературній ниві. Драми "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Титарівна" (за Т.Шевченком), водевіль "По ревізії" та близько чотирьох десятків інших творів автора пережили століття, стали класикою.
   Сам Марко Лукич признавався: "Я, добродію, артист, перш усього артист, і не схибив перед українським театром ані на півмізинця... Суду історії я не боюсь, бо я роблю моє діло як умію і як можу".
   А робив своє діло Марко Кропивницький геніально. Критик М.Вороний свідчив: "З усіх українських артистів єдиний М.Л.Кропивницький прийшов на сцену цілком закінченою, готовою     величиною, артистом, творцем з досконалою технікою, широкою мистецькою ерудицією і власною культурою актора..."
   Талант митця живила сила рідних Бежбайраків, де з'явився на світ, інших сіл тодішнього Бобринецького повіту, якими він подорожував з батьком-економом. Творчі крила дали Бобринець і Єлисаветград, свідки успіху Кропивницького-початківця, а згодом очільника аматорського руху.
   Визнання земляків та бажання займатись улюбленою справою привели 31-річного Кропивницького на професійну сцену. Вдалий дебют в Одеському театрі - й подальші 40 років беззавітного служіння Мельпомені! З перших кроків, коли міг, ставив українські п'єси, що захоплювали мелодикою мови, запальним танцем, зрілою думкою.
   Галицький громадський діяч Євген Олесницький, який бачив актора в ролях сотника Кичатого і Назара - героїв драми "Назар Стодоля" Т.Шевченка, згадував: "Кропивницький брав публіку приступом вже саме своєю появою, елементарною силою своєї справді козацької вдачі". Високий, сильної будови тіла, з гарними виразними рисами обличчя, він запам'ятовувався. Здавалось, що саме так мали виглядати запорожці.
   З перших кроків нз професійній сцені митець відчув, як важко грати в трупі, де головує очільник-хапуга, потурати невибагливим смакам грошовитої публіки. Кропивницький-режисер намагається змінити ситуацію, добирає виважений репертуар, доопрацьовує власні твори. Уже ранні п'єси драматурга ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Невольник") свідчать про чітку громадянську позицію, вболівання за долю країни, симпатії до її народу.
   Він мав чималу силу духу. Не зрікся мрії про український демократичний театр, пережив часи дії царського указу про заборону українського друкованого слова, українських вистав. А коли на початку 1880-х відчув послаблення утисків, взявся за організацію української трупи - колективу однодумців. Створення акторського ансамблю стане життєво важливим завданням режисера.
   У 1882 р. 42-річний Кропивницький живе в Єлисаветграді. Тут він набирає трупу з молодих маловідомих початківців. Середній вік акторів - 19-25 років. Для них Марко Лукич - театральний батько.
   Спільна праця, репетиції, перші вистави, підтримка глядача вселяють упевненість у власних силах. Серед учнів, партнерів по сцені - Марія Заньковецька, Микола і Панас Тобілевичі, Ганна Затиркевич. В купі з ними митець сягає творчих висот.
   Серед образів, втілених Кропивницьким на сцені, були герої і невдахи, мудреці й дурні, щиро люблячі і збайдужілі до людських страждань... Для кожного з персонажів він знаходив оригінальні фарби.
   Серед улюблених ролей - виборний Макогоненко з "Наталки Полтавки" Котляревського, Іван Карась з "Запорожця за Дунаєм" Гулака-Артемовського. Блискуче наш земляк грав у власних п'єсах. Кращими рисами наділив автор парубка-трударя Івана Непокритого ("Дай серцю волю..."). Втіленням куркульства стане його Йосип Бичок ("Глитай, або ж Павук"), а прикладом п'яної глупоти - Старшина ("По ревізії").
   У 1892 р. Марко Лукич напише: "Кожен бачить вже, що український театр пустив і парості, і коріння, і це дійсний факт, з котрим критика мусить панькатися. Десятиріччя його існування показало і вартість його, і живучість, і впливність, і користь". Тогочасні театральні трупи змінювались, трансформувались і розпадались. Тричі Кропивницький очолював власне створені колективи. Знову і знову набирав початківців, аматорів, допомагав розвитку талантів. Все, що вмів сам, намагався передати учням.
   Найбільшим відкриттям Кропивницького-режисера стала, звичайно, Марія Заньковецька. Дворянка за походженням, вона цілковито перевтілювалась в образи дівчат і жінок з народу. Не вміючи грати в півсили, вона перетворювала свої ролі на справжні перлини.
   В одному з листів до Заньковецької Кропивницький пише: "І ніколи жодної з артисток я не поставив навіть на першу східцю того п'єдесталу, на якому ви завжди стояли у моїх мріях... Ви були для мене всією Україною".

 

Ніна ЧЕРНЯК

 

 

"Народне слово", 14.07.2011