Статті

  Кіровоградський колегіум (колишня загальноосвітня середня школа № 11), що в обласному центрі, - відомий навчальний заклад. Славиться він, крім інших достоїнств, навчально-виховною роботою, зокрема патріотичним вихованням молоді. Тут особливу увагу привертає музей 170-ї Кіровоградської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова танкової бригади, яка прославилась у Кіровоградській наступальній операції, розробленій ставкою головнокомандування наприкінці 1943 - початку 1944 років. Цей музей був створений у 1989 році за ініціативою директора колегіуму Маргарити Борисової.

   Керівником музею впродовж багатьох років була в минулому завуч та вчителька цього навчального закладу Валентина Крангач, вона ж колишня зв'язкова... тієї самої 170-ї танкової бригади, славному бойовому шляху якої присвячений музей. Упродовж 20 років вона займалася величезною пошуковою роботою по збору матеріалів для музею, побувала в багатьох містах Радянського Союзу, зустрічалась з героями танкової бригади, з якою її пов'язала доля. Завдяки її розуму, таланту, енергії музею в 2000 році присвоєно звання народного.
   Співробітники Кіровоградського краєзнавчого музею впродовж багатьох років активно співпрацюють з Валентиною Михайлівною, запрошують її на уроки мужності, відкриття виставок. Ця жінка з нелегкою долею фронтовички є взірцем для тих, хто її добре знає, для молоді, з якою вона любить спілкуватися. Вона - справжній патріот нашого міста, нашої області та України.
   У 2000 році в Україні вийшов чудовий енциклопедичний словник "Жінки України", в якому можна побачити матеріал про Валентину Крангач. Саме вона презентує у цьому поважному виданні нашу область.
   Сьогодні їй - 86. Роки, звичайно, беруть своє. Але Валентина Михайлівна і сьогодні співпрацює з ветеранськими організаціями, ветеранами війни, обласним краєзнавчим музеєм, учнями навчальних закладів. Тож побажаємо їй довгих років життя, наснаги, здоров'я, тепла, шани, любові.
   Сухі рядки анкети, на яку відповіла на прохання працівників музею Валентина Михайлівна, як нам здається, допоможуть читачам краще познайомитися з цією жінкою, а точніше - зв'язковою Валею Крангач, якою вона була, коли пішла на фронт у 17 років...

 

1. Прізвище, ім'я, по батькові.
Крангач Валентина Михайлівна.
2. Дата і місце народження.
Я народилася 7 лютого 1924 року в с.Степанівці Андріївського району Сталінградської, тепер Донецької області.
3. Місце проживання.

Так склалася моя доля, що довгий час я проживаю в місті Кіровограді.
4. Освіта.
Освіта у мене вища. Після війни я закінчила Кіровоградський педагогічний інститут імені Пушкіна, бо мріяла стати вчителем, як мій улюблений вчитель російської мови та літератури Конон Кононович Журавель.
5. Фото.

-
6. Скільки Вам виповнилося років на початку війни?
Коли почалася війна, мені виповнилося 17 років.
7. Де і як Ви і Ваша родина зустріли війну?
Звістку про початок Великої Вітчизняної війни я з родиною зустріла у селі Степанівці - на моїй батьківщині.
8. Чи були мобілізовані на фронт?

Ні. Я добровільно пішла на фронт.
9. Як проходила мобілізація з Вашого населеного пункту?

-
10. За яким принципом проходив відбір людей у ті чи інші військові частини?

-
11. У які війська Вас було зачислено і чому саме туди? Яку роботу Ви виконували?
Мене було зачислено у 170-у танкову бригаду 18-го танкового корпусу 5-ї гвардійської танкової армії Ротмістрова. Я була зв'язківцем у цій бригаді.
12. Що Ви знаєте про формування загонів народного ополчення на Кіровоградщині?

-
13. Що Ви знаєте про діяльність винищувальних батальйонів на початку війни?

-
14. Що Ви пам'ятаєте про свою військову службу на початку війни?
Моїм позивним було слово "Тайга". Зв'язківцем бути нескладно, а фізично - тяжко. Моїми подругами були дев'ять дівчат - зв'язківців, усі вони добровільно пішли на фронт. Траплялося, що і я, і мої подруги плакали. Адже ми, такі молоді, маленькі, слабенькі, тендітні, були екіпіровані протигазом, карабіном, лопаткою. Нам же у першу чергу потрібно було окопатися. Кожна з нас мала котушку з телефонним дротом. Цю котушку я згадую протягом 65 років, вона ніби до мене приросла. Навіть сниться до цього часу...
15. У яких бойових діях під час війни Ви брали участь?
Я брала участь у Сталінградській битві, на Курській дузі, визволяла Донбас, Харків, Кіровоград, Кіровоградську область. Закінчила війну аж у Австрії, в місті Енс.
16. Чи були Ви поранені, контужені? Якщо так, то де і за яких обставин?
Я інвалід війни другої групи. Мала поранення в груди під час боїв Корсунь-Шевченківської битви. Я недовго лежала у санчастині, бо дуже сумувала за Миколою Петровичем Чуніхіним, На фронті він заміняв мені рідного батька. За подругами. Хвилювалась, чи не поранені вони, чи, не дай Боже, вбиті. Головне для мене було - після поранення повернутися у свою бригаду. Загубити на фронті свою бригаду для мене було все одно, що втратити батьків, сім'ю.
17. Що Вам запам'яталося найбільше про війну, чому саме це?
На все життя запам'яталася Про-хорівка, здавалося, горіли земля і небо... Тут зустрілися дві стальні машини, дві ідеології. І наша, радянська, перемогла.
18. Чи Ви особисто мали контакт з німецькими військовослужбовцями?
Мала, крім того, що була зв'язківцем, у місті Люботін Харківської області довелося нести наряд по охороні німецьких військовополонених.
19. Чи брали Ви участь у визволенні Кіровоградщини? Якщо так, то яким чином воно проходило?
Так, брала участь у визволенні Кіровограда і Кіровоградщини. Бої за визволення міста були кровопролитні, тяжкі. Тільки у Плавнях загинули 46 моїх друзів, 52 - поранено. У Федорівці - 12 загинули, вони поховані у братській могилі в селі. За визволення м. Кіровограда загинув мій однополчанин Юра Харченко, ще Андросюк, Бойко Вася. Це мої друзі.
20. Що Ви робили на дозвіллі під час війни?
У кожній частині під час війни були і тяжкі бої, і передишки. Під час перепочинку ми співали пісні Шульженко, Утьосова, читали вірші Симонова. Складали свої пісні й вірші, адже була художня самодіяльність. Віктор Пономаренко був найактивнішим її учасником, він став Героєм Радянського Союзу. Цю нагороду отримав за визволення Кіровоградщини. Активісткою була Ніна Загоскіна, вона й досі співає в хорі ветеранів у місті Георгіївську Ставропольського краю. У дні передишки - стройова підготовка, вчили нас стріляти на полі з карабіна, кидати гранати.
21. Яким чином був організований побут радянських військовослужбовців?
На фронті ми були добре забезпечені одягом, їжею. Для жінок виділяли все необхідне.
22. Чи маєте державні нагороди, відзнаки, медалі, ордени? Якщо так, то за що Ви їх отримали?
Маю медаль "За бойові заслуги". Маю два ордени Вітчизняної війни II ступеня, орден "За мужність". Ці нагороди - за тяжкі бої у Бєльцах, у Молдавії. Ми втратили свого командира 18-го танкового корпусу Полозкова Георгія Іудовича у Румунії, але перед смертю він заповів, щоб поховали його на батьківщині - у Бєльцах.
23. Як склалася Ваша подальша доля після війни?
Я працювала вчителем російської мови і літератури.
24.Чи знаєте Ви, як склалася доля Ваших однополчан?
Звичайно, кожного року ми зустрічалися у Москві, у Прохоровці, у Володимирі-Волинському, у Кіровограді, у Моринцях - на батьківщині Т.Г.Шевченка. Але зараз за станом здоров'я ми не зустрічаємося.
25. У яких заходах щодо відзначення щороку Дня Перемоги Ви брали участь?
У всіх заходах до Дня Перемоги я брала і беру участь. Але головний захід для мене - побувати на Фортечних валах і вклонитися подвигу загиблих героїв.

 

Валентина Дацька,
співробітник обласного краєзнавчого музею

 

"Народне слово", 3.02.2011

  Кіровоградський колегіум (колишня загальноосвітня середня школа № 11), що в обласному центрі, - відомий навчальний заклад. Славиться він, крім інших достоїнств, навчально-виховною роботою, зокрема патріотичним вихованням молоді. Тут особливу увагу привертає музей 170-ї Кіровоградської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова танкової бригади, яка прославилась у Кіровоградській наступальній операції, розробленій ставкою головнокомандування наприкінці 1943 - початку 1944 років. Цей музей був створений у 1989 році за ініціативою директора колегіуму Маргарити Борисової.
   Керівником музею впродовж багатьох років була в минулому завуч та вчителька цього навчального закладу Валентина Крангач, вона ж колишня зв'язкова... тієї самої 170-ї танкової бригади, славному бойовому шляху якої присвячений музей. Упродовж 20 років вона займалася величезною пошуковою роботою по збору матеріалів для музею, побувала в багатьох містах Радянського Союзу, зустрічалась з героями танкової бригади, з якою її пов'язала доля. Завдяки її розуму, таланту, енергії музею в 2000 році присвоєно звання народного.
   Співробітники Кіровоградського краєзнавчого музею впродовж багатьох років активно співпрацюють з Валентиною Михайлівною, запрошують її на уроки мужності, відкриття виставок. Ця жінка з нелегкою долею фронтовички є взірцем для тих, хто її добре знає, для молоді, з якою вона любить спілкуватися. Вона - справжній патріот нашого міста, нашої області та України.
   У 2000 році в Україні вийшов чудовий енциклопедичний словник "Жінки України", в якому можна побачити матеріал про Валентину Крангач. Саме вона презентує у цьому поважному виданні нашу область.
   Сьогодні їй - 86. Роки, звичайно, беруть своє. Але Валентина Михайлівна і сьогодні співпрацює з ветеранськими організаціями, ветеранами війни, обласним краєзнавчим музеєм, учнями навчальних закладів. Тож побажаємо їй довгих років життя, наснаги, здоров'я, тепла, шани, любові.
   Сухі рядки анкети, на яку відповіла на прохання працівників музею Валентина Михайлівна, як нам здається, допоможуть читачам краще познайомитися з цією жінкою, а точніше - зв'язковою Валею Крангач, якою вона була, коли пішла на фронт у 17 років...

1. Прізвище, ім'я, по батькові.
Крангач Валентина Михайлівна.
2. Дата і місце народження.
Я народилася 7 лютого 1924 року в с.Степанівці Андріївського району Сталінградської, тепер Донецької області.
3. Місце проживання.

Так склалася моя доля, що довгий час я проживаю в місті Кіровограді.
4. Освіта.
Освіта у мене вища. Після війни я закінчила Кіровоградський педагогічний інститут імені Пушкіна, бо мріяла стати вчителем, як мій улюблений вчитель російської мови та літератури Конон Кононович Журавель.
5. Фото.

-
6. Скільки Вам виповнилося років на початку війни?
Коли почалася війна, мені виповнилося 17 років.
7. Де і як Ви і Ваша родина зустріли війну?
Звістку про початок Великої Вітчизняної війни я з родиною зустріла у селі Степанівці - на моїй батьківщині.
8. Чи були мобілізовані на фронт?

Ні. Я добровільно пішла на фронт.
9. Як проходила мобілізація з Вашого населеного пункту?

-
10. За яким принципом проходив відбір людей у ті чи інші військові частини?

-
11. У які війська Вас було зачислено і чому саме туди? Яку роботу Ви виконували?
Мене було зачислено у 170-у танкову бригаду 18-го танкового корпусу 5-ї гвардійської танкової армії Ротмістрова. Я була зв'язківцем у цій бригаді.
12. Що Ви знаєте про формування загонів народного ополчення на Кіровоградщині?

-
13. Що Ви знаєте про діяльність винищувальних батальйонів на початку війни?

-
14. Що Ви пам'ятаєте про свою військову службу на початку війни?
Моїм позивним було слово "Тайга". Зв'язківцем бути нескладно, а фізично - тяжко. Моїми подругами були дев'ять дівчат - зв'язківців, усі вони добровільно пішли на фронт. Траплялося, що і я, і мої подруги плакали. Адже ми, такі молоді, маленькі, слабенькі, тендітні, були екіпіровані протигазом, карабіном, лопаткою. Нам же у першу чергу потрібно було окопатися. Кожна з нас мала котушку з телефонним дротом. Цю котушку я згадую протягом 65 років, вона ніби до мене приросла. Навіть сниться до цього часу...
15. У яких бойових діях під час війни Ви брали участь?
Я брала участь у Сталінградській битві, на Курській дузі, визволяла Донбас, Харків, Кіровоград, Кіровоградську область. Закінчила війну аж у Австрії, в місті Енс.
16. Чи були Ви поранені, контужені? Якщо так, то де і за яких обставин?
Я інвалід війни другої групи. Мала поранення в груди під час боїв Корсунь-Шевченківської битви. Я недовго лежала у санчастині, бо дуже сумувала за Миколою Петровичем Чуніхіним, На фронті він заміняв мені рідного батька. За подругами. Хвилювалась, чи не поранені вони, чи, не дай Боже, вбиті. Головне для мене було - після поранення повернутися у свою бригаду. Загубити на фронті свою бригаду для мене було все одно, що втратити батьків, сім'ю.
17. Що Вам запам'яталося найбільше про війну, чому саме це?
На все життя запам'яталася Про-хорівка, здавалося, горіли земля і небо... Тут зустрілися дві стальні машини, дві ідеології. І наша, радянська, перемогла.
18. Чи Ви особисто мали контакт з німецькими військовослужбовцями?
Мала, крім того, що була зв'язківцем, у місті Люботін Харківської області довелося нести наряд по охороні німецьких військовополонених.
19. Чи брали Ви участь у визволенні Кіровоградщини? Якщо так, то яким чином воно проходило?
Так, брала участь у визволенні Кіровограда і Кіровоградщини. Бої за визволення міста були кровопролитні, тяжкі. Тільки у Плавнях загинули 46 моїх друзів, 52 - поранено. У Федорівці - 12 загинули, вони поховані у братській могилі в селі. За визволення м. Кіровограда загинув мій однополчанин Юра Харченко, ще Андросюк, Бойко Вася. Це мої друзі.
20. Що Ви робили на дозвіллі під час війни?
У кожній частині під час війни були і тяжкі бої, і передишки. Під час перепочинку ми співали пісні Шульженко, Утьосова, читали вірші Симонова. Складали свої пісні й вірші, адже була художня самодіяльність. Віктор Пономаренко був найактивнішим її учасником, він став Героєм Радянського Союзу. Цю нагороду отримав за визволення Кіровоградщини. Активісткою була Ніна Загоскіна, вона й досі співає в хорі ветеранів у місті Георгіївську Ставропольського краю. У дні передишки - стройова підготовка, вчили нас стріляти на полі з карабіна, кидати гранати.
21. Яким чином був організований побут радянських військовослужбовців?
На фронті ми були добре забезпечені одягом, їжею. Для жінок виділяли все необхідне.
22. Чи маєте державні нагороди, відзнаки, медалі, ордени? Якщо так, то за що Ви їх отримали?
Маю медаль "За бойові заслуги". Маю два ордени Вітчизняної війни II ступеня, орден "За мужність". Ці нагороди - за тяжкі бої у Бєльцах, у Молдавії. Ми втратили свого командира 18-го танкового корпусу Полозкова Георгія Іудовича у Румунії, але перед смертю він заповів, щоб поховали його на батьківщині - у Бєльцах.
23. Як склалася Ваша подальша доля після війни?
Я працювала вчителем російської мови і літератури.
24.Чи знаєте Ви, як склалася доля Ваших однополчан?
Звичайно, кожного року ми зустрічалися у Москві, у Прохоровці, у Володимирі-Волинському, у Кіровограді, у Моринцях - на батьківщині Т.Г.Шевченка. Але зараз за станом здоров'я ми не зустрічаємося.
25. У яких заходах щодо відзначення щороку Дня Перемоги Ви брали участь?
У всіх заходах до Дня Перемоги я брала і беру участь. Але головний захід для мене - побувати на Фортечних валах і вклонитися подвигу загиблих героїв.