Статті

  Доля України, життя народу, його злидні, неволя і темрява були майже ціле століття невичерпним джерелом тем для творчої праці найкращих українських письменників. Згодом унаслідок їх творчої діяльності розпочав свою працю і український театр, який у живих словах і образах промовляв до кожного слухача, до кожного людського серця, будив у ньому свідомість і приспані буденщиною життя благородні почуття.
   Серед тих, хто творив український театр наприкінці позаминулого століття, не можна оминути мовчанням світлого імені Миколи Садовського, одного з тієї блискучої плеяди майстрів української сцени, які, за словами реформатора російського театру К.Станіславського, "ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва".
   Микола Карпович Садовський (Тобілевич) народився 13 грудня 1856 року в селі Костуватому на колишній Херсонщині (тепер Кіровоградщина). Дитинство і юність провів на селі серед чарівної природи, дружив із селянськими дітьми, на власні очі бачив сирітські злидні, страждання наймитів, жорстоке свавілля куркулів-павуків. Він рано почав захоплюватися усною поетичною творчістю і театральними виставами, які влаштовували його старший брат Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) і Марко Кропивницький спочатку в Бобринці, а потім у Єлисаветграді.
   Освіту Микола Карпович здобув у Єлисаветградському реальному училищі, але курсу навчання не закінчив: 1877 року пішов добровольцем на російсько-турецьку війну. За відвагу і хоробрість, виявлені в боях за Шипку, був нагороджений Георгієвським хрестом. Після війни ще два роки перебував на військовій службі у Бендерах, де брав активну участь як актор в аматорському драматичному гурті, що існував при офіцерському зібранні.
   Тут і відбулася його зустріч з майбутньою окрасою української сцени Марією Заньковецькою. 1881 року Микола Карпович залишив військову службу і поїхав у Кременчук до свого учителя і творчого наставника М.Кропивницького, де дебютував у ролі Миколи з Наталки Полтавки.
   Образ Миколи вийшов у Садовського надзвичайно колоритним і дуже привабливим. Хоч і "обдертий", він не втрачав віри в життя і готовий радіти за свого друга і співчувати йому сердечно. Його бурлака в латаній сірій сорочці чарував людською красою і гідністю, життєрадісним гумором, натхненним співом з яскравими народними інтонаціями.
   Далі доля Миколи Садовського тісно переплелася з долею видатних його вчителів і сподвижників Марка Кропивницького і Михайла Старицького, його талановитих рідних братів Тобілевичів - Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського і сестри Марії Садовської, а також славетної Марії Заньковецької.
   Різно складалися особисті взаємини між цими видатними митцями: вони часто розходились у житті, іноді надовго, щоб потім знову зійтися, але ніколи не розходились у мистецьких принципах. Бо робили вони одну спільну справу - творили реалістичний український театр.
   Вихований на традиціях сценічного реалізму, як і його вчителі М.Кропивницький та М.Старицький, М.Садовський від початку до кінця своєї тривалої сценічної діяльності міцно стояв на позиціях народності та реалізму, але ці принципи він утверджував власними мистецькими засобами, посівши в колі найвидатніших діячів українського дожовтневого театру своє, тільки йому належне місце.
   Як актор М.Садовський був самобутнім майстром, сценічна творчість якого грунтувалася на глибокому знанні життя народу, його психології, його історії, народнопоетичної творчості й побуту.
   "Микола Карпович надзвичайно легко, граціозно танцював, - писав В.Василько. - Його танок, викликаний почуттями і переживаннями героя, ніколи не був вставним номером, а органічно вплітався у дію. Міміка, жест відігравали у цьому першорядну роль. Кожен його танок мав свій емоціональний тонус і своєрідний психологічний малюнок, був драматичним епізодом з певним початком, розвитком і кінцем".
   Діапазон творчих можливостей М.Садовського був надзвичайно широкий: він володів хистом однаково глибоким перевтіленням й Індивідуалізації в ролях драматичних і трагедійних (Назар Стодоля в однойменній драмі Т.Шевченка, Богдан Хмельницький і Тарас Бульба в однойменних драмах М.Старицького, Дмитро Подорожній у драмах "Не судилось", "Зимовий вечір" М.Старицького, Гнат, Тарас, Панас у драмах "Безталанна", "Бондарівна", "Бурлака" І.Карпенка-Карого, Сава Чалий у його ж однойменній трагедії, Командор у драмі "Камінний господар" Лесі Українки та ін.), характерних і комедійних (Микола і Виборний у "Наталці Полтавці" І.Котляревського, Карась у "Запорожці за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, Мартин Боруля в однойменній комедії І.Карпенка-Карого, Пузир, Іван Барильченко в його ж комедіях "Хазяїн" і "Суєта", Самрась Жолудь у драмі "Дві сім'ї" М.Кропивницького, городничий у комедії "Ревізор" М.Гоголя, Вишневський у комедії "Тепленьке місце" О.Островського та ін.).
   Сценічні образи М.Садовського відзначалися історичною й соціальною конкретністю, психологічною глибиною й ідейною чіткістю.
   Працюючи поруч з М.Кропивницьким і під його режисерською рукою з осені 1881 до 1888 року, М.Садовський не уникнув мистецького впливу і М.Старицького, який у 1883-1885 роках був директором трупи, створеної М.Кропивницьким.
   Літнього сезону 1888 року М.Садовський разом з М.Заньковецькою заснували власну трупу, яка проіснувала десять років. Тут відбулося його становлення і зростання як актора, режисера і організатора театральної справи на Україні.
   Ті самі принципи народності й реалізму, які утверджував Садовський-актор, лежали в основі його режисури. Вирішальне значення для формування Садовського-режисера мали уроки режисерської школи М.Кропивницького, від якого він сприйняв глибоке розуміння поняття ансамблю вистави, новаторський підхід до таких невід'ємних її компонентів, як декорації, реквізит, бутафорія, грим, костюм, підпорядкування цих компонентів мистецькому завданню - правдивому зображенню на сцені життя народу.
   Демонструючи вірність принципам режисури М.Кропивницького, М.Садовський не меншою мірою в цей час прислухався й до М.Старицького, особливо після того, коли останній восени 1892 року ввійшов до складу товариства, очолюваного М.Садовським, і був у ньому деякий час, десь до 1895 року, за директора і режисера. Репертуар цього театру розширювався за рахунок російської та зарубіжної класики. А щоб обійти заборону царської цензури грати на українській сцені твори, перекладені з інших мов, Микола Карпович вдавався до незначної переробки п'єс і їх перекладу. Зокрема він переклав "Ревізора" Гоголя українською мовою, переробив "Горькую судьбину" Писемського на п'єсу "Нікандр Безщасний", переклав "Гальку" Монюшка, зробив інсценівку "Енеїди" Котляревського. Ці твори не сходили з афіш Київського театру М.Садовського аж до революції.
   1898 року трупа М.Садовського злилася з "Товариством російсько-малоросійських артистів під орудою П.К.Саксаганського", а 1900 року до них на три сезони приєдналася і трупа М.Кропивницького. Слід зазначити, що це було сузір'я справжніх перлів-самоцвітів сценічного мистецтва.
   Діяльність об'єднаної трупи корифеїв українського театру розпочалася виставою "Глитай, або ж Павук" 4 липня 1900 року в Полтаві і мала тріумфальний резонанс. У репертуарі налічувалося близько 60 різних за жанрами вистав, що відповідали високим ідейним і художнім вимогам.
   Пізніше, 1906 року, разом з М.Заньковецькою М.Садовський здійснив давню мрію українського громадянства про організацію в Києві першого стаціонарного українського професіонального театру. Працювати цей театр почав 15 вересня 1906 року в Полтаві, потім виїхав на гастролі в різні міста і лише навесні 1907 року переїхав до Києва, у приміщення Троїцького народного дому (нині - Театр оперети) для постійної праці.
   Діяльність стаціонарного українського театру М.Садовського в Києві має велике історичне значення. Тут свято зберігалися і по-новаторському розвивалися реалістичні принципи акторської і режисерської майстерності; неабиякого значення надавалося художньому і музичному оформленню вистав. З цією метою було запрошено до співробітництва видатних художників і музикантів. Сам же М.Садовський сприймався у цьому театрі як видатний український митець-громадянин, неперевершений артист героїко-романтичного і трагедійного плану, народний самобутній талант, талановитий представник реалістичної школи М.Кропивницького.
   На підтвердження цього Іван Мар'яненко говорить так: "Від природи він був щедро наділений внутрішніми і зовнішніми даними: могутня здатність перевтілення, пристрасний темперамент, швидке збудження, велична, рідкісної краси струнка постава, виразне обличчя, багата міміка, променисті очі, що передають відразу цілу гаму переживань, задушевний і зворушливий голос, музикальність, пластичність тіла, простота сценічної поведінки.
   Садовський ретельно готував кожну роль. Він цілком "знищував" себе і свою особистість, заглиблювався у внутрішній світ і психологію дійової особи, надавав яскравих узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу. Все було продумане і відшліфоване: міміка, жест і слово. В основу своєї гри М.К.Садовський вкладав життєвість, щирість, правду і ніколи не втрачав почуття міри в ефективних місцях ролі".
   Будучи однодумцем Марка Кропивницького і Івана Карпенка-Карого, Микола Садовський зарекомендував себе актором могутньої творчої індивідуальності. Він створив цілу низку ролей героїчного і трагедійного плану, овіяних романтичною піднесеністю, позначених справжньою поетичністю, а також характерні та комедійні образи, в яких веселкою вигравали гумористичні і гостросатиричні риси. Корифей української сцени, він був майстром героїчного репертуару і поступався лише М.Кропивницькому.
   Ціла низка талановитих сценічних образів, створених М.Садовським, гідно репрезентує зразки високої театральної культури, є прикладом вірного служіння своєму народу і об'єктом уважного вивчення нинішніми молодими діячами мистецтва.
   М.Садовський як режисер успадкував від М.Старицького неперевершену майстерність побудови масових (народних, за тодішньою термінологією) сцен. Ці риси режисерського стилю він засвоїв і розвинув у подальшій своїй сценічній практиці. А це означало, що він надавав особливої уваги індивідуалізації кожного учасника цих сцен, танцювальній майстерності, сценографічній мальовничості.
   Характеризуючи    режисуру М.Садовського в різні періоди його творчості, В.Василько говорить так: "Як режисер М.Садовський умів глибоко вникати не лише в ідейну суть п'єси, а й у її стильові особливості. У нього була надзвичайна художня чутливість легко вгадувати у п'єсі те, чого не відчули ще її майбутні виконавці. Характерна ознака творчого методу Садовського-режисера - заглиблення у людську психіку, проникнення у духовний світ образу, правдиве яскраве відтворення сподівань, бажань, думок, побуту народу, національного колориту. Основним законом творчості Миколи Карповича була правда життя на сцені - соціальна і психологічна правда поведінки, вчинків, переживань дійових осіб. Садовський не допускав грубого натуралізму ні в слові, ні в дії, ні в обстановці.
   За його поглядами, сценічна правда не була натуралістичною копією життя, механічним перенесенням на сцену якогось вчинку чи події, а художнім узагальненим відтворенням. А ще Микола Карпович вимагав від акторів та інших співтворців спектаклю глибокого, органічного ансамблю, однієї манери гри, єдності тону і ритму вистави. У його театрі не було прем'єрства, а у постановках ніколи один актор, хай і видатний, не домінував над іншим. Вистави українського театру відзначалися цілковитою гармонією. Кожна з них мала свій стиль, який об'єднував усі компоненти постановки, починаючи від п'єси, гри акторів і закінчуючи бутафорією і формою.
   Садовський не тільки відкривав широкі двері своєї творчої лабораторії для свіжого вітру чужої творчої думки, а й дозволяв іншим, на його думку, досвідченим майстрам сцени ставити в театрі деякі спектаклі за їхнім задумом і розумінням. Так було з п'єсою "Остання ніч" Старицького, яку Садовський дозволив поставити дочці письменника Марії Михайлівні Старицькій, давши їй повну волю утворити спектакль, обмежившись лише дорадчим голосом. Оце було зовсім новим у поводженні Садовського, котрий раніше, навіть працюючи разом з братами, намагався завжди накинути свою волю, свою точку зору на хід театральної справи.
   Найбільшою новиною в театрі Садовського, крім п'єс російської класики, - були справжні опери світового репертуару в перекладі Садовського українською мовою ("Галька" Монюшка, "Продана наречена" Сметани, "Сільська честь" Масканьї). ішла також "Бранка Роксолана" галицького композитора Січинського, "Енеїда" М.Лисенка та давні українські опери "Утоплена", "Різдвяна ніч" Лисенка, "Пан Сотник" Козаченка, "Катерина" Аркаса, "Наталка Полтавка" й "Запорожець за Дунаєм". Постановка усіх цих творів вимагала прекрасних голосів, хору та оркестру. І вони в нього були. Окрім того, в театрі Садовського до кожної п'єси, до кожної опери готувалися окремі декорації, окреме оформлення. Це теж було великою новиною в українському театрі.
   Як стверджує Софія Тобілевич: "Як діяч Садовський намагався тримати високо стяг українського театрального мистецтва, відгукуючись своїми постановками на всі події, що не могли не обурювати чесних людей. Тому своїм великим талантом Садовський придбав собі багато поклонників і друзів серед різних верств суспільства. Знали його і любили люди інтелігентного кола, захоплювалися ним робітники й селяни, молоді і старі...".
   Згадуючи режисерську роботу М.Садовського, його сучасниця і акторка Леся Кривицька говорить, що... "до молоді Микола Карпович ставився уважно, працював з нею наполегливо. Якщо з акторами старшого покоління він репетирував часом не дуже старанно, а іноді міг залишити роль чи сцену недоробленими, то з нами був завжди надзвичайно чуйним і водночас вимогливим. Навчаючи молодого актора "плавати", Садовський не кидав його на середині річки, щоб той сам виплив, а обережно підтримував, допомагаючи дістатись до берега. Характерно, що Садовський рідко показував нам, як треба, вимагав не копіювати його рухи, жести, інтонації, а самим творчо приходити до тієї чи іншої мізансцени, інтонації, в залежності від внутрішнього стану, від логіки поведінки персонажа".
   Актор театру М.Садовського В.Василько свідчить, що... "Микола Карпович був актором величезної інтуїції, палкої емоційності. Прекрасно знав життя і закони сцени. Яскравий представник "театру переживань", за виразом К.Станіславського, він був самобутнім талантом. Тлумачив він образ глибоко змістовно, оригінально. Мав дар проникнення в самісіньку суть кожного персонажа, явища". Цього, як було сказано, він навчав і молодь.
   Видатний актор Іван Мар'яненко завдячує М.Садовському, що навчився досить високої, як на той час, акторської техніки, навчився охоплювати не лише свою роль, але й цілу п'єсу в її дійовому та ритмічно-емоційному розвитку. Непідробна глибина переживань на сцені таких великих акторів, як М.Заньковецька та М.Садовський, були для нього зразком і дороговказом у роботі над новими різноманітними ролями, що їх мав він у театрі досить багато.
   "Типовими рисами вдачі Миколи Карповича були воля, наполегливість, упертість і певною мірою самозакоханість. Остання риса чимало шкодила йому не лише в особистому житті, а й у його громадській діяльності: висловлюючись різко й категорично, він сам не любив зауважень". Такхарактеризує його Василь Василько.
   З трьох славнозвісних корифеїв - братів Тобілевичів М.Садовський як актор, режисер, організатор театральної справи і як людина, на погляд Прохора Коваленка, - найвидатніша історична постать в галузі театрального мистецтва.
   Будучи демократичного походження, він на все життя лишився переконаним демократом, ворогом всякого пригнічення і насильства над людиною. До дворянсько-аристократичних витівок і претензій ставився іронічно і завжди їх висміював.
   Не поділяючи революційних поглядів, Садовський все ж органічно ненавидів царський самодержавний лад і в тісному колі не раз висловлював своє переконання, що "прийде час, і самодержавство лусне, як дощова бульбашка на воді".
   Проте подій Жовтневої соціалістичної революції, яка повалила ненависний Садовському самодержавний лад, він не зрозумів, у січні 1919 року залишив рідну країну й емігрував за кордон до Чехословаччини. Там він поневірявся до 1926 року, коли, як свідчить Гнат Юра, за його допомогою і дозволом українського радянського уряду повертається в Україну і продовжує до самої смерті працювати в театрі і кіно, збагачуючи своїм багаторічним досвідом і великим талантом українську театральну культуру.
   Велика заслуга М.Садовського в тому, що він разом з М.Кропивницьким та М.Старицьким в останній чверті XIX ст. відкрив нову сторінку в історії театру, створивши професіональний український народний театр, а в 1907 році організував перший постійний український театр в Києві, яким керував до 1919 року.
   Тільки завдяки невтомній праці, витримці і безперервній діяльності Садовського український театр не завмер, не припинив свого існування.
   М.Садовський, як непохитний рицар-захисник і охоронець високої культури театру, ні на мить не опускав свого прапора у найглухіші часи царського гніту та чорної реакції. Він продовжував незмінно протягом 50 років стояти на чолі українського справді народного професіонального театру, який і до цього часу не втратив свого значення.
   Помер Микола Карпович у 1933 році на 66-му році життя у місті Києві і похований на головній алеї Байкового кладовища.
   Вдячна українська громадськість вшанувала пам'ять славетного актора, встановивши на фасаді театру меморіальну дошку з барельєфним портретом артиста, на якій золотими літерами викарбувано: "У цьому будинку в 1907-1918 рр. жив і працював видатний діяч українського театру Микола Карпович Садовський". Тут у 1907 році М.Садовський заснував перший український стаціонарний театр.

 

Микола Галицький,
завідувач меморіального музею М.Л.Кропивницького

 

 

"Народне слово", 25.11. - 9.12.2010