Статті

  Жінка дає життя, продовжує і оберігає його. Але на найстрашнішій війні XX століття - Великій Вітчизняній - їй довелося стати зв'язківцем, медиком, політпрацівником, партизаном, підпьником, танкістом, льотчиком. "Не жіноча це доля - вбивати", - скаже одна з них. Інша розпишеться на стінах рейхстагу: "Я, Софія Кунцевич, прийшла в Берлін, щоб убити війну". Не всім випала доля повернутися з фронту. Але пам'їть про них, живих і полеглих, завжди в наших серцях.   Віра Григорівна Михайлуца (23.06.1925 - 1.08.1943) народилася у селищі Новоолександрівці Бобринецького району Кіровоградської області. У 1930 році сім'я переїхала у м.Бобринець. Батько Віри, Григорій Якович, пройшов службу в загонах, які у роки громадянської війни боролися проти бандитизму.
  У 1934 р. сім'я переїхала до Знам'янки. 1937 року - в село Чаплинку Херсонської губернії. 1940 року - в місто Ходоров Львівської області.
  Батько Віри пригадував: "Навчалася донька в школі добре, уроки готувала старанно. Любила музику, танці, багато читала. Особливо їй подобалися книги про льотчиків: Чкалова, Водоп'янова та інших. Мріяла стати льотчиком".
  Але війна перервала всі мрії дівчини. Під час масових нальотів ворожої авіації батьки з Вірою брали участь у гасінні пожеж, ліквідації завалів, рятували людей.
  Почалася тяжка евакуація. Батька призвали на службу, а мати з дітьми Вірою і Надею евакуювалася в глиб країни: побували у Воронежі, Ростові, Ташкенті, Ашхабаді.
  У дні Сталінградської битви Віра Михайлуца подала заяву у військкомат і добровільно пішла на фронт, їй тоді йшов 17-й рік. У лавах діючої армії пройшла до воріт Донбасу - Савур-Могили.
  Савур-Могила, що на Донеччині, біля річки Міуси, в героїчному епосі пов'язана з мужньою боротьбою проти турецько-татарських поневолювачів. Через два з половиною століття тут знову загула земля. Тільки вже не коні, а танкові дивізії краяли степ.
  Неподалік Савур-Могили є село Степанівка. Тоді, у липні 1943-го, ох як тут було жарко: і на землі, і в небі. Гітлерівці перетворили село Степанівку у важливий опорний пункт. Намагаючись оточити село, фашисти кинули на підтримку великі сили північніше і південніше нього. Наймасовіші атаки почалися 22 липня.
  У боях за село Степанівку звершила свій подвиг наша землячка Віра Григорівна Михайлуца, медсестра 1328-го стрілецького полку 315-ї стрілецької дивізії 5-ї гвардійської армії. При виїзді з села встановлено пам'ятник загиблим воїнам. Тут похована і Віра Михайлуца.
  Вона часто писала листи своєму батькові, який теж був на фронті. У фондах обласного краєзнавчого музею зберігається біографічна довідка, листи до батька з фронту Віри Михайлуци. Рядки цих листів - остання нитка, яка пов'язує нас із тими, хто піщов у бій і не повернувся. Вчитайтеся в них - і ви відчуєте гарячий подих "сороковых-роковых"...
  Ось один з листів (від 15.07.1943): "Привіт з фронту. Доброго дня, мій дорогий тату! Повідомляю, що я жива і здорова... Пишу тобі уже кілька листів, але від тебе - ніякої відповіді, я навіть не можу поділитися з тобою думками про наше житття. Адже життя у нас зараз однакове. Я - воїн, і ти - воїн. Ти будеш боротися за визволення рідна ї України і я. Ти віддаси життя за Батьківщину, якщо буде потрібно, і я. Незважаючи на те, що ти мій батько, а я твоя донька, у нас одна мета: визволяти рідну землю від німецької нечисті. Тут у нас "весело": виють міни, дзижчать кулі, співають "катюші". Міцно обіймаю і цілую тебе. Рідна твоя донька Віра".
  Григорій Якович Михайлуца гордився донькою, адже його кровиночку не злякало тяжке солдатське життя. Через два тижні після написання цього листа Віра загинула. Вбиті горем батьки попросили командування розповісти про останні хвилини життя доньки. Відповідь одержала Вірина сестра Надя: "Здрастуй, дорога Надя! Віра прибула до нас на посаду санінструктора. За її бажанням вона направлена в роту. Це була енергійна, ініціативна дівчина, яка проявляла справді материнське піклування про поранених. Дуже багатьом бійцям і офіцерам вона врятувала життя. 17 липня 1943 року наші війська почали наступ на річці Міусі. Зав'язалися дуже тяжкі бої. Ворог змушений залишати один рубіж за одним. Потім противник підтягнув сюди нові сили.
  1 серпня ми залишили Степанівку. У нерівному бою, який тут розгорівся, була тяжко поранена в груди наша дорога Віра, їй зробили перев'язку. Але врятувати не змогли. Вона померла, не сказавши жодного слова. Віра загинула'на бойовому посту... наші дівчата-медпрацівники тепер як клятву промовляють: "Я повинна бути такою, як Віра Михайлуца". Н. Архипов, начальник служби".
  Ці пожовклі листи - безцінна реліквія, це заповіт героїв, які ціною мужності і навіть власного життя захистили свою землю від фашизму.
  Гадаю, знайомлячись з фронтовими трикутниками, листівками, похоронками, кожен відчує в серці щемну гіркоту. Разом зі смутком по загиблих підніметься в серці гордість за тих, хто вистояв і переміг.
  Хочу низько вклонитися тим, хто писав листи, і тим, хто зберіг цих "свідків" тієї великої війни, їхні біль і радість, адже писалися ці листи серцем.

 

В.Дацька,
співробітник науково-освітнього відділу
обласного краєзнавчого музею

 

"Народне слово", 8.04.2010